Субота, 18 Вересня, 2021
ГоловнаСтаттіЯк добре бути генералом?

Як добре бути генералом?

Наша перша зустріч відбулася багато років тому на полігоні Хай-Машкер, що неподалік від угорського міста Секешфехервар (фронтовики казали мені жартома, що назву міста вимовити було важче, ніж відбити його у фашистів).

Тоді Юрій Єрмаков, молодий і енергійний полковник, керував дивізійними тактичними навчаннями з бойовою стрільбою. Та так, що сам корифей військової справи маршал Москаленко удостоїв його похвали. Побілений сивиною генерал-майор у відставці готується відзначити 80-річчя і з властивою йому відповідальністю очолює Одеську обласну організацію Української спілки ветеранів Афганістану (УСВА).

Нещодавно сказав Юрію Михайловичу:

– Хочу написати про вас в газету «На пенсії». Не будете заперечувати?

Поміркувавши, Єрмаков відповів:

– Читаю «На пенсії». Толкове видання, повчальне. Вважаю, оскільки я людина публічна, то якихось приводів для заперечення не маю. Відповім на будь-які запитання.

– Скажіть, шановний Юрію Михайловичу, добре бути генералом?

Посміхаючись, Єрмаков відповів:

– Звичайно ж, не так, як співалося у відомій пісеньці. Для мене головним критерієм була завжди відповідальність за свої справи і вчинки, за людей, якими доводилося командувати. Але ніякими особливими привілеями ми не користувалися. Хоча, як писав у своїх мемуарах генерал-лейтенант Валентин Плеханов, його в рідному селі земляки запитували: а генерали їдять картоплю?

– Що засмучує нині бойового генерала?

– Те, що й сьогодні, на жаль, ставлення до учасників бойових дій на території інших держав намагаються будувати на принизливому принципі давно минулих днів: «Ми вас туди не посилали». Це не справедливо! Як сказав в інтерв’ю газеті «Голос України» голова УСВА Сергій Червонописький, треба зберігати пам’ять про події та загиблих друзів, надавати підтримку нашим воїнам. Підписуюся під цими словами і пишаюся, що мені довірили керувати регіональною організацією УСВА.

***

– Юрію Михайловичу, ви очолювали групу фахівців, які виконували завдання в складі Національної гвардії особливого призначення президента Афганістану. Забезпечували висновок Обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану через знаменитий тунель на перевалі Саланг. Що особливо запам’яталося?

– Постійні обстріли наших колон, раптові напади. Тоді ніхто не був застрахований від поранень, контузій і навіть загибелі.

– А після виведення військ куди пролягли ваші шляхи-дороги?

– Я залишився в цій кровоточивій країні. Навчав силовиків Національної гвардії ведення бойових дій проти «духів», що володарювали в горах. Брав участь у плануванні бойових операцій. Довелося пережити і заколот проти президента Мохаммеда Наджибулли, який очолював міністр оборони Шах-Наваз Танай. Тоді на штаб Національної гвардії скинули три півторатонні бомби, і мене контузило.

– Воїни-афганці розповідали мені, що моджахеди полювали за нашими радниками в будь-який час дня і ночі.

Це так. За мою голову «духи» призначили нагороду в 50 тисяч доларів. Мабуть, врахували, що я закінчив дві військові академії, мав досвід участі в бойових діях і їх плануванні.

***

– Товаришу генерал-майор, залишмо Афган в обіймах минулого. А після нього куди відбути був наказ?

– До Південної Пальміри на посаду першого заступника начальника штабу Одеського військового округу. Тут зустріли мене батько, мама і брат. Після розвалу Країни Рад мій вибір, як генерала, був однозначний і непорушний: присягнути на вірність народу незалежної України.

– Через деякий час ви опинилися в колишній Югославії в складі миротворчих сил ООН. Чому саме вас туди направили?

– Тому що я вже бував у подібних ситуаціях, організовував і проводив конвої, встановлював блокпости і організовував на них контрольно-пропускну службу. Багато наших офіцерів не знали, що таке система блокпостів, а я її створював в тому ж Карабасі. Багато чого довелося пережити. Наші воїни регулярно доставляли продовольство в місця проживання різних етнічних груп через території, які контролювали боснійські серби, хорвати, мусульмани, що ворогували між собою. І колони з гуманітаркою рухалися по суті через зони бойових дій. Наші військовослужбовці були озброєні, але, відповідно до Статуту ООН, не могли відкривати вогонь у відповідь, оскільки виконували миротворчу місію.

***

– Що для вас, людини, яка зазнала багато чого в житті, актуально сьогодні?

– Як професійний військовий, який пройшов через горнило багатьох конфліктів, не з чуток знаю, що таке загибель людей. Вважаю, що тепер найголовніша задача для України – припинення війни на сході країни.

– До вашого вісімдесятиріччя, можна сказати, рукою сягнути. Що важливо робити людині, щоб стати членом почесної співдружності довгожителів?

Юрій Михайлович кинув на мене чіпкий погляд примружених очей і, злегка посміхнувшись, відповів:

– Це складне питання. Я приєднуюся до тих порад, які дали читачам герої ваших попередніх оповідань про довгожителів на сторінках шанованої газети «На пенсії». А від себе додам: у всьому знайте міру. Навіть у прояві доброти. Її треба дарувати лише тому, хто заслуговує. Що стосується погляду на свій соціальний стан, то не варто позиціонуватися особливим, а треба бути як усі люди, не вважаючи себе вищим і кращим за інших. Правий був Віктор Гюго, який залишив нам мудре повчання про те, що то щастя для людей похилого віку, якщо в них залишилися любов до науки, до музики, до театру, взагалі певна сприйнятливість до зовнішнього світу. Те, що людина має в собі, ніколи їй так не знадобиться, як у старості.

Віктор Мамонтов

На знімках: генерал-майор у відставці Юрій Єрмаков

ДОСЬЄ «НП»

Юрій Єрмаков народився 5 лютого 1945 року в селі Онуфріївка Кіровоградської області. Батько і мати – фронтовики. Прикладом у всьому і завжди був тато, кавалер багатьох бойових орденів. Питання про вибір професії Єрмаковим-молодшим було вирішено вже в шкільні роки – Батьківщину захищати. Але мама була проти, тому дві спроби Юри вступити до Суворовського училища виявилися безуспішними. Але її величність Доля винесла свій вердикт: Єрмаков успішно закінчив Одеське військове вище загальновійськове командне училище. Пройшов шлях від командира мотострілецького взводу до комдива, поповнивши багаж своїх знань у Військовій академії імені Фрунзе і в Академії Генерального штабу ЗС СРСР. Нагороджений трьома орденами Бойового Червоного Прапора, двома – Червоної Зірки, «За службу Батьківщині», орденом Дружби народів Республіки Афганістан та іншими. 

Раніше опубліковано: Правда про війну

Нове на сайті