«Херсон — наше рідне. Рідне не кидають»: як живуть літні люди у фронтовому місті

• Для багатьох херсонців рідне місто — це не просто місце проживання, а дім, який вони не готові залишити.

Старенька маршрутка №14 розвернулася на вулиці Університетській біля Дніпровського ринку в Херсоні. Далі вона не їде. Далі тільки пішки, бо «червона зона» – вулиці Херсона, найближчі до Дніпра, майже зруйновані й небезпечні. На кінцевій зупинці маршрутку вже чекають з десяток людей. Хтось спирається на ціпок, хтось – на «кравчучку». На вулицях Херсона більшість людей – старшого віку. І це дуже впадає в очі.

Вам буде цікаво: Херсон: життя під прицілом

Шлях, який Віка проходить щодня

Вікторії 58 років. І вона маршруткою не їздить. Ми йдемо її звичним маршрутом з мікрорайону Таврійський в «червону зону» – до перехрестя вулиць Перекопської та Залаегерсег.

– Буває, за день проходжу 15 кілометрів, – спокійно говорить Віка, старанно переступаючи купку опалого листя. – По високій траві, листю краще не ходити. Там можуть бути «подарунки». Для херсонців вже стало звичкою одночасно дивитися під ноги і в небо, прислухатися, чи не летить дрон. В траві, під листям можуть бути протипіхотні міни, якими російські військовики щедро посипають місто.

Робимо невелике коло, сходимо зі звичного Вікиного маршруту. Треба забігти на квартиру до знайомої, яка в лікарні, і нагодувати кішечку Шпульку. За декілька хвилин рухаємося далі.

Ми покидаємо «Таврік» (так район називають місцеві) найкоротшими стежками через залізницю. «Таврік» вважається відносно безпечним, тому що далі від Дніпра. Хоча наслідки прильотів помітні всюди. Тут набагато більше людей на вулицях, працюють АТБ, інші магазинчики, рухаються автомобілі. Хоча з літа всі вулиці Таврійського закриті антидроновими сітками, як і в інших районах Херсона. Залізниця, яка відсікає мікрорайон від іншої частини міста, зараз безпечна для пішоходів. Потяги в Херсон не ходять. За залізницею – Бериславське шосе – колись вулиця з інтенсивним рухом від вокзалу до об’їзної дороги.

– Тут у нас їдальня, – Віка звертає з доріжки, показує облаштовану годівничку для котів.

І відразу на її голос з’являються пухнастики. Таких їдалень на Вікиному шляху декілька. Сьогодні Віка заночує в «червоній зоні» – в своїй квартирі на першому поверсі. Де під вікном її спальні стирчить труба російського «Граду». В квартирі на неї чекають Соня, Маргоша, Манюня і Салем. А на подвір’ї – дворові котики – Дуня, Манюня, Красуня, Мураша, Бандерша, Чорнобурка, Сіробурка. Інколи до вечері підтягуються Річард і Чорномирдін.

– Я їх годую ввечері, зранку і знову йду на Таврійський тим же шляхом, через годівнички, – розповідає Віка.

А там, в квартирі дітей, вже чекає мама, якій 86 років. А також – Майка, Паша, Біляш, Том, Єва, Капітоша, Аля і ще одна Манюня. Дворові котики, які стали домашніми. У кожного з них своя історія зі щасливим продовженням.

Цей шлях Віка проходить щодня. Дорогою заходить на Дніпровський ринок, щоб купити корм, на який витрачає всю свою пенсію.

«Отримував їхню зарплату і відправляв хлопцям в ЗСУ»

З Валерієм Кудрявцевим ми зустрілися в обідню перерву. Йому 66 років і він електрик. Раніше працював в онкологічному диспансері, навіть під час окупації Херсона.

– Але зарплату я їхню не хотів отримувати, – якось поспіхом проговорив Валерій.

Я його розумію. Мабуть, питання «А що ти робив в окупації?» інколи херсонцям доводиться чути. І звучить воно неприємно. Підтекст зрозумілий. Але колаборанти, які були в Херсоні, з російською армією й втекли.

– А потім вирішив, – продовжує Валерій, – буду брати їхні гроші і відправлятиму нашим хлопцям в ЗСУ.

А ще Валерій разом з дружиною були під час окупації для херсонців тією ниточкою, яка зв’язувала їх з вільною Україною. Ліки, памперси для лежачих хворих, продукти, інша гуманітарна допомога просочувалася крізь корумповані російські блокпости і завертала на подвір’я їхнього будинку. А далі – по Херсону, в Олешки, Голу Пристань до людей, які вже на неї чекали.

– Одного разу, – розповідає Валерій, – два «феесбешники» до сусідів прийшли. У них – зачинено. Вони – до нас. А в нас у дворі бус з гуманітаркою розвантажується. Якимось дивом вдалося їх заговорити, щоб у двір не зайшли.

Після звільнення Херсона Валерій Кудрявцев продовжував працювати в онкологічному диспансері. Але там ставало дедалі небезпечніше. Одного разу після прильоту КАБа ледь живим залишився. Розбитими російськими дронами вся територія лікарні була всіяна.

– Я розбирав ці дрони, десь двигун цілий, десь електроніка або корпус – і відправляв нашим військовикам, – розповідає свою історію Валерій.

Зараз лікарня не працює. Вона знищена росіянами. Територія там – «червона зона», куди не тільки автівки, а й люди майже не заходять. Червоніше нікуди. Поруч Антонівський міст, а навпроти через Дніпро – окуповані Олешки, які зараз стали відомими на весь світ.

– Пішов працювати електриком в інший заклад. На пенсію мою та дружини сильно не розженешся. Та й хлопцям в ЗСУ треба допомагати, – підсумовує Валерій. – Купуємо матраци, ковдри, що треба за замовленням. І відвозимо Надіші. А вона вже знає, як розпорядитися.

Надіша, яку знають не лише в Херсоні

Надіші Джибладзе 61 рік, її чоловікові Алексу – 68. Вони живуть в передмісті Херсона. Надіша вже на пенсії, але викладає онлайн в одному з коледжів. Алекс – пенсіонер. Один з їхніх синів служить в «Азові». Ми розмовляємо за чашкою кави про життя в окупації, про теперішню ситуацію в Херсоні, а головне – про їхню справу, волонтерство.

У дворі під навісами – коробки, пакунки, пакети з різними збіжжям. Ковдри, взуття, маскувальні сітки, шкарпетки, крупи, різні смаколики, заготовки для окопних свічок. Все, що привезли і надіслали небайдужі люди з усієї України та з-за кордону. Потім збіжжя дбайливо розбирається, фасується, пакується і йде за своїм призначенням – або стареньким, маломобільним людям, або хлопцям в ЗСУ.

– Ось, бачите, вже готові пакунки, – показує Надіша на коробку, де дбайливо складені шкарпетки, зубна паста, памперси, вода. – Це відвезе хлопчик-волонтер стареньким, які живуть в «червоній зоні», ближче до Дніпра, за Драмтеатром. Вже десь два роки ними опікуємося.

А почалося все після звільнення Херсона, в листопаді 2022 року. Надіша обдзвонювала своїх колишніх студентів, які в ЗСУ.

– Набираю Влада, – розповідає Надіша, – він в той час був на Добропіллі. Поговорили, питаю, як у вас там, холодно? А він: «Холодно». І таким голосом, що навіть я замерзла, аж мурашки по шкірі. Замовила в Києві йому термобілизну, наші дівчата самі шиють. Він так дякував! Я замовила потім партію для всіх його друзів. А далі – пішло-поїхало.

Зараз коробки, пакунки розходяться по всій Україні. Надіша об’єднала в чаті небайдужих знайомих людей, друзів, друзів друзів. Таким чином надходять донати на якісь цільові збори. А потім – фото, звіти. І так кожного дня.

Це тільки три історії старших людей, на яких тримається Херсон зараз. А їх тисячі.

…На Дніпровському ринку, де кінцева 14 маршрутки, всі знають дядю Пашу. Хвороба його зігнула навпіл. Але він регулярно приходить і купує кістки, відходи від м’яса, крупи, а за ним – зграя собак, яких він годує. Дядю Пашу супроводжують хвостаті від самого мікрорайону «Східний». А це дуже «червона зона», там майже ніхто не живе. До Дніпровського ринку вервечка добирається десь перед обідом. А потім декілька годин на зворотній шлях, до сутінків треба встигнути.

…Колишня вчителька праці Ольга Лукаш, 66 років, опікується своїми старшими близькими родичами: дядьком чоловіка, якого переселили з небезпечної зони, мамою, якій 90 років. Ще й дітей-онуків підтримує. І коли хтось із них запропонував виїхати з Херсону, обурилася: «Ти що, Херсон – це наше рідне. Рідне не кидають».

Херсон літніх людей

• В Херсоні мешкають близько 64 тисяч жителів (до війни – 279 тисяч).
• Понад 42 тисячі мешканців Херсона – віком понад 60 років, це майже 66%.

(За інформацією Міської військової адміністрації, станом на літо 2025 року)

Читайте також:

• Два покоління, одна історія: як бабуся і онука з Херсона допомагають одна одній пережити війну
• Посилка з міною: як херсонець урятував себе від вірної смерті