Наші люди: «Треба жити і працювати на Перемогу»: як сестри-близнючки допомагають ЗСУ

Як допомагають сестри з села Лісники, що на Київщині, нашим захисникам?

Завжди разом

Сестри-близнючки Ніна Шаман та Любов Мироненко народилися у селі Малополовецьке Фастівського району. Змалечку дівчатка завжди були разом. Разом ходили до школи, мали спільних подруг, добре вчилися і завжди носили однаковий одяг. Коли дівчата знайшли своїх суджених, доля оселила їх неподалік: Ніну – у селі Лісники, а Любу – у селі Ходосіївка (Київщина).

– У мене був дуже добрий чоловік. Жаль, що мав недовгий вік. А Любочці не поталанило з першим шлюбом. Зате другий чоловік з неї порошинки здував, – ділиться спогадами Ніна Станіславівна.

У шлюбі народилися у них славні діти: у Ніни – син і дочка, у Люби – троє синів. Старші сини обох жінок нині у лавах ЗСУ. А Ніна Станіславівна і Любов Станіславівна, коли почалося повномасштабне вторгнення, стали до лав волонтерів.

Ліплять, варять, печуть без зупинки

– Лісниківська сільська громада з перших днів великої війни почала допомагати нашим захисникам. Я бачила, як долучаються до волонтерства мої молодші сусіди, та й пішла до них і кажу, що я теж хочу трудитися на перемогу, буду робити, що скажете – плести, варити, пекти. Виявляється, вони мене жаліли, бо я жінка старша і маю болячки, тому й не кликали, поки я сама не прийшла. А коли Любочка дізналася про це, то теж виявила охоту приєднатися. Так ми стали волонтерками і тепер готуємо вареники, випічку для наших хлопців і дівчат разом, – пояснює Ніна Станіславівна.

Як розповідають жіночки, спочатку вони готували пампушки з часником. Але кажуть, що пампушки добрі, коли гарячі, а як вистигнуть, – просте тісто. Тому вирішили кваліфікуватися на варениках. За два роки війни вже виготовили не одну тисячу штук. Причому готують вареники з різноманітними начинками: картопля, сир, капуста, яблука, м’ясо. Готуються ці вареники на парі.

Вік волонтерству не завада

До доброї справи приєдналася і 75-річна сусідка Віра Яривонівна Сіренко. Жінку ноги стали підводити, та вона на це не зважає, адже прагнення зробити свій внесок у перемогу додає снаги. З-під її рук виходять апетитні і смачні пиріжки, рогалики, вареники, інші смаколики.

Долучилась й племінничка сестер – Лідія Пархоменко з села Хотів: «Тітоньки, можна я буду вам допомагати?». А за нею – і внуки. Так різні покоління українців єднає прагнення здобути волю і мир.

Раніше жінки, як готували, завжди плакали, болісно стискав серце жаль за тими, хто на полі бою. А потім вирішили, що сльозами перемогу не здобудеш, тільки єдністю і взаємодопомогою на фронтах і в тилу. Тож тепер беруться за роботу, співаючи українські пісні. Кажуть, це дуже стимулює робити більше, і переконані, що гарні думки передаються їжі, а отже і нашим захисникам.

Сестри не втримуються, щоб не похвалити своїх сусідок, розказуючи, які гарні господині Людмила Погребна (до речі, це вона згуртувала своїх сусідів на виготовлення їжі для ЗСУ у неї вдома), Галина Цікаленко, Ольга Хотінова. Вони трудяться, як бджілки, у них дуже гарна та смачна випічка. Загалом, вся Лісниківська громада дуже працьовита. Тут є ще бригади, які плетуть маскувальні сітки.

– Дивимося на молодь, яка працює на Перемогу, і серце радіє. Приходьте до нас на гостини, – запрошують сестри.

Щоб нікого не образити

Кажуть, власний приклад – найкращий вчитель. Тож сестрам вдалося виховати своїх дітей у любові та повазі до старших. Адже й самі завжди виявляли цю повагу, побоюючись когось образити словом або ділом. До останнього доглядали батьків, піклуючись про них. Кривого слова не сказали свекрухам, мовляв, свекруха – це мати, вона подарувала мені чоловіка. Вдома завжди наварено, напечено. А діти й зараз з одного погляду розуміють, що хоче сказати мама.

Ніна Станіславівна розповідає, що цьогоріч не змогла оформити субсидію, бо треба було оновити дані. І хоч вона повідомила відповідним службам, що у неї ніяких змін не відбулось, це не подіяло. Поїхати нікуди не могла, бо перенесла операцію по зору. А пенсія мала – 3700 гривень. Але, слава Богу, підтримують син із дочкою.

Про болячки ані слова

Ніна Станіславівна ніколи не замикає хвіртку. До неї часто заходять сусіди. Навіть перехожі, буває, заходять перепочити.

У сестер є принцип – не говорити про жодні болячки. Вони завжди залишаються привітними до людей і милосердними до тварин.

– Радості сьогодні у людей мало, народ засмучений війною. Горе в наш дім принесли московіти. Але віримо, що все буде добре, – розмірковує Ніна Станіславівна.

– Життя триває, – підхоплює розмову Любов Станіславівна. – Треба жити і працювати на Перемогу.

Жінка у будь-якому віці тяжіє до прекрасного

Як і всі українці сьогодні, сестри мріють про Перемогу і мир. Дуже хочуть діждатися цього світлого дня і вже загадують, як виглядатимуть, нагадуючи, що жінка у будь-якому віці тяжіє до прекрасного.

– Ми хочемо пошити собі однакові платтячка, гарні, не в обтяжку, – розповідають сестри. – Одягнемося вдвох, зробимо гарні зачіски та пройдемось вулицями нашого села разом з Перемогою. А поки що ми допомагаємо нашим Збройним силам наближати цей світлий день.

Смачний рецепт

Ніна Станіславівна і Любов Станіславівна охоче поділилися рецептом приготування своїх вареників.

Підігріти півлітра кефіру, маленьку пачечку дріжджів розділити на чотири частини, взяти одну частину і розім’яти, ложку цукру, сіль – за смаком. Змішати все, додати чайну ложку соди, розмішати. Потім підсипати потрохи борошно, щоб не передати. Вимісити, щоб тісто було молоде. Накрити, дати трохи постояти. Потім ліпите вареники з будь-якою начинкою.

Готуються вареники так: ставите каструлю на вогонь, зав’язуєте її марлею, на яку викладаєте вареники. Зверху накриваєте мискою. П’ять-шість хвилин – і вареники готові.

Любов Кузьменко