Субота, 27 Квітня, 2024
ГоловнаРізне«Добре жилося б, якби не війна»

«Добре жилося б, якби не війна»

Этот материал также доступен на русском языке
Ми продовжуємо рубрику «Як переживають війну пенсіонери». У ній ми розповідаємо історії людей старшого віку з різних куточків нашої країни про те, як вони справляються з труднощами воєнного часу. 

Сьогодні наша історія про пенсіонерку із села Пасицели Одеської області Галину Лєкар. У долю її родини війна вривалася не один раз.

Брата називала дядьком

Галина Петрівна зустрічає свою 83-ю весну. Як вона каже, розтерзану війною.

Якби ж не ця клята росія, що прийшла до нас з війною, ми б не знали біди, – розмірковує жінка.

Війна не раз вривалася у долю її родини. Друга світова застала її дев’ятимісячною. На фронт пішли тато Петро Сновида і її старший брат Володимир. Мама залишилися з п’ятьма дітьми, а в 44-му померла від хвороби, залишивши малу Галинку на старших братів і сестру. Виховували малу всі разом. Допомагала онукам бабка Килина – татова мама.

Коли тато повернувся додому, він нас не впізнав. За чотири роки ми повиростали. А брат прийшов додому через сім літ, то я його називала дядьком, поки звикла до нього. Татові пощастило – жодної подряпини. А Володя мав поранення і ті рани його довго тривожили, – розповідає Галина Петрівна.

Вдруге війна зачепила рід, коли у 1979 році було введено так званий обмежений контингент радянських військ до Афганістану. Серед воїнів-інтернаціоналістів був і Василь – наймолодший син Галини Петрівни.

Сьогодні Василь – полковник у відставці – хотів би стати на захист України в російсько-українській війні. Проте підвело здоров’я. Однак він зі старшими братами, Анатолієм і Євгеном, підкріплює фронт з тилу. Точніше – всі разом, всією родиною стараються хто чим може підтримати ЗСУ. І навіть 83-річна Галина Петрівна.

– Тяжко нашим хлопцям. Хай тримаються наші соколики. Хай женуть агресора з нашої землі. Бо іншого виходу немає. Дай Бог відвоювати кожен клаптик землі нашої, перемогти, та й хотілося б ще порадіти життю разом з усіма, – говорить жінка.

Виховання працею і сімейне щастя

Що таке післявоєнна відбудова, вона пам’ятає. Бо і на її дівочі плечі лягли непосильні турботи після Другої світової. Після закінчення семирічки разом з дорослими піднімала сільське господарство. Її руки навчилися корову доїти і серпом орудувати, в городі працювати і борщ варити, прати і сапати. Яке навчання? Сім класів – то вже вчена, сміється Галина Петрівна. Ось ткати, вишивати, шити – це треба було вміти кожній дівчині.

Дівочих премудрощів навчила її і друга татова дружина, Ганна Сидорівна. Вона не тільки зуміла замінити їм маму, а й стала доброю подругою і порадницею дівчині та й усім дітям. Прожили вони з татом сорок років і відійшли у інший світ майже разом, одне після одного, за три дні.

Згадує Галина Петрівна і свого чоловіка Федора Лєкаря, з яким прожила в парі золотих понад 50 літ. З ним пізнала щастя материнства – виховали трьох синів, дочекалися п’ятьох онуків.

Гарний у мене чоловік був, добрий і до мене і до дітей. Я за ним прожила, як у Бога за пазухою, – каже жінка і поринає у спогади, як будувалися, як підіймали синів і власним прикладом показували, що на світі треба жити добром і любов’ю. Сини мають вищу освіту, а онуки всі вивчилися на юристів. А як гучно і весело святкували своє золоте весілля!..

Весілля було справжнім. З вінчанням у сільському храмі, з нанашками, зі свічками, з хлібами, з подарунками для золотої пари і для гостей… З великим гарним короваєм, прикрашеним сонцем, місяцем і голубами серед квітів. Гостям вручали скиби короваю з терновими хустками. А весільних було півсотні.

Вистачає часу і на численні хобі

Родина у нас велика. Не мали за що змолоду зробити весілля, то золоте відсвяткували гарно і весело. Я й зараз радію, що діти нам запропонували, а ми погодилися, не впиралися. Бо через сім місяців Федора не стало. Тринадцятий рік іде, як сама ряст топчу, – говорить Галина Петрівна.

Але жінка дякує Богу за синів, за онуків і правнуків. Всі вони навідуються до неї і стараються допомогти. А поки ноги носять, каже Галина Петрівна, старається поратися вдома сама. Має курей, кроликів, доглядає шматочок городу.

А скільки це – шматочок городу? – запитую, бо знаю, що у селі ці «шматочки» не пару соток складають. Але все ж таки дивуюся, коли чую у відповідь: «тридцять соток». Інший «шматочок» засіяний люцерною – для кроликів.

Коли ви думаєте, що це все, чим займається ця господиня із Пасицел, то ви помиляєтеся. Є у неї ще низка чудових, улюблених інтересів. Це шитво і плетення, для якого зараз має більше часу, ніж у молодості.

Плете килимки зі старих речей, даючи їм друге життя, і вишиває. Раніше барвисто вишивала рушники, серветки, наволочки. Тепер мережить картини.

А кілька днів тому завершила гаптування храму. Це її перша робота сакральної тематики, напевне, скоріше, це внутрішній голос храму душі української жінки. Бо стіжок за стіжком вплітала любов і молитву на захист України.

Любов Кузьменко

Нове на сайті

купити ноутбук Львів, ціни в Україні