І в мене, і в узбека від несподіванки щелепи відвисли! Кілька хвилин вони спілкувалися незнайомою мені говіркою, а потім продавець досипав добру жменю золотистих родзинок у відважений мамі пакетик, а коли вона полізла в сумку по гаманець, то замахав руками, ніби від шайтана відбивався. Грошей не взяв категорично і з поклоном сказав «рахмат» (тепер я знаю, що це «дякую»).
«Ма, що це було? – запитав я, коли ми відійшли. «Це мова моєї молодості…», – зітхнула мама.
«В 41-м, сорок памятном году» лише за пару днів до 19 серпня – дня заходу нацистів до Херсона, мій дід – мамин тато – ухвалив рішення вивозити сім’ю. Херсон вже трясли вибухи авіабомб, тож мою 15-річну тоді маму та її 4-річного брата батьки вивозили на Крим вже, схоже, останнім потягом. Під Джанкоєм його наздогнав нацистський стерв’ятник, але, на щастя, його бомби просто потрясли повітря. Жити їх визначили в Андижані (Узбекистан), у місцевості під назвою Голодний степ.
Дід кравцював (він 1889 року народження, був учасником Першої світової і вивчив цю справу в німецькому полоні). Моя майбутня мама закінчила за прискореною програмою фабрично-заводське училище, стояла на ящику біля фрезерного верстата і точила шатуни для літакових двигунів. Робочий пайок був неабиякий, але вона намагалася зекономити хоча б шматок хліба, щоб віднести додому. Дорогою зі зміни забирала з дитсадка мого майбутнього дядька, він теж ніс татові з мамою зекономлений окраєць і мужньо твердив, що він не голодний. Вдома всю цю економію батьки згодовували дітям – правдами і неправдами доводячи, що ситі. Що вони їли – зрозуміти вже важко. Дід 1942-го об’ївся якоїсь лободи і «помер». Лапки тому, що коли його везли ховати на місцевій 2-колісній арбі, яку по бездоріжжю волочив ішак, дід від трясіння ожив: виявилося, що це був «лише» заворот кишок. Ось так «жили-не тужили» до кінця 1945-го, коли до Херсона повернулися.
У мами на згадку про ту евакуацію залишився шрам на зап’ясті від болванки, що вирвалася з затиску, і якесь знання узбецької мови, що так несподівано спливло у присутності її сина, який вже став дідом. А ще незнищенна звичка збирати після їди крихти хліба зі столу – всі до останньої.
***
Зараз моїй мамі 97-й рік, і вона знову в евакуації… З обстрілюваного нацистською артилерією Херсона ми з нею поїхали до Одеси. Дякувати богу, є хліб, є й до хліба, як у нас кажуть. Немає тільки одного – це розуміння того, як можна було допустити відродження на Землі нацизму ТАКОГО рівня?! Адже те, що 81 рік тому зробили з Херсоном тодішні окупанти – це «дитячі витівки» у порівнянні з дикою, ординською лютістю нинішніх. Але – я на всі 100 відсотків впевнений – багато десятків тисяч моїх земляків, які виїхали в евакуацію, зараз воістину пророцтвом вважають ті слова Тараса Шевченка, які ми, не розуміючи їхньої справжньої ціни, часто із невдоволенням зубрили в школі: «І на оновленій землі врага не буде-супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі». Ми всі обов’язково повернемося до рідного Херсона – ми всі, і ми з моєю мамою вже вдома відзначимо її 97-річчя.
Борис Валеріанов
Уряд вирішив підвищити фінансову допомогу сім'ям загиблих захисників.
Стало відомо, якими погодними умовами будуть у перший зимовий місяць. Чого чекати.
Міжнародна організація надасть грошову допомогу деяким пенсіонерам. Виплати "приплюсують" до пенсій.
Стартувала реєстрація на отримання нових виплат для українців.
Кожна домашня рослина не лише прикрашає інтер'єр, але й приносить радість своєму господареві.
Котлети — це класична страва, яка є важливою частиною української кухні. Це ситна, смачна та…