І в мене, і в узбека від несподіванки щелепи відвисли! Кілька хвилин вони спілкувалися незнайомою мені говіркою, а потім продавець досипав добру жменю золотистих родзинок у відважений мамі пакетик, а коли вона полізла в сумку по гаманець, то замахав руками, ніби від шайтана відбивався. Грошей не взяв категорично і з поклоном сказав «рахмат» (тепер я знаю, що це «дякую»).
«Ма, що це було? – запитав я, коли ми відійшли. «Це мова моєї молодості…», – зітхнула мама.
«В 41-м, сорок памятном году» лише за пару днів до 19 серпня – дня заходу нацистів до Херсона, мій дід – мамин тато – ухвалив рішення вивозити сім’ю. Херсон вже трясли вибухи авіабомб, тож мою 15-річну тоді маму та її 4-річного брата батьки вивозили на Крим вже, схоже, останнім потягом. Під Джанкоєм його наздогнав нацистський стерв’ятник, але, на щастя, його бомби просто потрясли повітря. Жити їх визначили в Андижані (Узбекистан), у місцевості під назвою Голодний степ.
Дід кравцював (він 1889 року народження, був учасником Першої світової і вивчив цю справу в німецькому полоні). Моя майбутня мама закінчила за прискореною програмою фабрично-заводське училище, стояла на ящику біля фрезерного верстата і точила шатуни для літакових двигунів. Робочий пайок був неабиякий, але вона намагалася зекономити хоча б шматок хліба, щоб віднести додому. Дорогою зі зміни забирала з дитсадка мого майбутнього дядька, він теж ніс татові з мамою зекономлений окраєць і мужньо твердив, що він не голодний. Вдома всю цю економію батьки згодовували дітям – правдами і неправдами доводячи, що ситі. Що вони їли – зрозуміти вже важко. Дід 1942-го об’ївся якоїсь лободи і «помер». Лапки тому, що коли його везли ховати на місцевій 2-колісній арбі, яку по бездоріжжю волочив ішак, дід від трясіння ожив: виявилося, що це був «лише» заворот кишок. Ось так «жили-не тужили» до кінця 1945-го, коли до Херсона повернулися.
У мами на згадку про ту евакуацію залишився шрам на зап’ясті від болванки, що вирвалася з затиску, і якесь знання узбецької мови, що так несподівано спливло у присутності її сина, який вже став дідом. А ще незнищенна звичка збирати після їди крихти хліба зі столу – всі до останньої.
***
Зараз моїй мамі 97-й рік, і вона знову в евакуації… З обстрілюваного нацистською артилерією Херсона ми з нею поїхали до Одеси. Дякувати богу, є хліб, є й до хліба, як у нас кажуть. Немає тільки одного – це розуміння того, як можна було допустити відродження на Землі нацизму ТАКОГО рівня?! Адже те, що 81 рік тому зробили з Херсоном тодішні окупанти – це «дитячі витівки» у порівнянні з дикою, ординською лютістю нинішніх. Але – я на всі 100 відсотків впевнений – багато десятків тисяч моїх земляків, які виїхали в евакуацію, зараз воістину пророцтвом вважають ті слова Тараса Шевченка, які ми, не розуміючи їхньої справжньої ціни, часто із невдоволенням зубрили в школі: «І на оновленій землі врага не буде-супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі». Ми всі обов’язково повернемося до рідного Херсона – ми всі, і ми з моєю мамою вже вдома відзначимо її 97-річчя.
Борис Валеріанов
