Ключові тези:
- Олександр Калініченко служив на радянських атомних підводних човнах, які стежили за американськими кораблями та мали ядерне озброєння.
- Після ракетних випробувань офіцер замислився над тим, що технічна помилка може призвести до загибелі мирних людей.
- Історія підводника повертає до спогадів про холодну війну й нагадує про особисту відповідальність військових за застосування зброї.
Страх ядерної війни очима школяра
У листопаді 1982 року ми, шестикласники, добряче перелякалися.
— Помер Брежнєв, — розгублено сказала мама. — Що тепер буде?
З телевізора я знав, що вороги завжди нам погрожували.
І будували підступні плани. Але ми також знали, що великі червоні солдати й моряки з плакатів і мультфільмів дивляться в біноклі та перископи. Їхні червоні ракети спрямовані на ворогів. Вони нас охороняють.
Вам буде цікаво: Скільки ще триватиме війна в Україні та від чого залежить перелом: прогноз експерта
Брежнєв, який тримав усе в руках, був Безсмертним. Як сонце й хмари. І ось він помер.
Сонце згасло.
Батьки дивилися телевізор, чекали на новини. А там ішов балет. Тоді ми ще не звикли до того, що в скорботні й тривожні дні на нас чекає «Лебедине озеро».
Одного разу з’явилися диктори із суворими, скорботними обличчями, сказали, що потрібно згуртуватися навколо партії та уряду. А потім знову показували балет «Лебедине озеро». І знову. І знову.
У перші ж дні після смерті генсека з’явилася чітка чутка про те, що американці скористаються нагодою й завдадуть удару бомбою. А це така бомба, що не руйнує будівель, зате винищує все живе.
Після осінніх канікул ми прийшли до школи, а вона була якась скорботна й розгублена.
Не було галасливих першокласників, які металися коридорами. На учня, який сміявся, шикали. На уроках розгублені вчителі, затинаючись, не могли вимовити слова.
Ніхто не знав, що говорити.
Наш фізрук, учитель праці та військовий керівник спустилися до підвалу, де був тир, і там, серед дерев’яних макетів автоматів Калашникова та дитячих протигазів, пили горілку.
Директорка не заважала такому кричущому порушенню дисципліни.
Учителька сказала тремтячим голосом:
— Ідіть додому.
Ми з другом, вогненно-рудим Аліком, залишилися в класі. Іти було нікуди. Батьки на роботі. Я запропонував:
— Давай напишемо листа в майбутнє. Нащадкам.
— А що напишемо?
— Ну, що були такі. Потім знайдуть. Вивчатимуть. Читатимуть перед усім класом. Напевно…
— Ну, давай напишемо.
— Здрастуйте, майбутні нащадки…
— А які вони будуть? Американські чи радянські? Нащадки ж…
— А хто ж їх знає. Ми все одно англійською не вміємо. Тож: здрастуйте, майбутні нащадки. Якщо ви це читаєте, то ми померли. Помирати сумно. Ми цього не хотіли. І нічого такого не робили. Щоб починати війну. Ми б дружили з американськими хлопцями. А не воювали.
Якби, звісно, вони не лізли битися. Ну, до першої крові ще куди не йшло. Але ж не на смерть!
І їм теж не потрібна війна. Нікому вона не потрібна. Краще б прилетіла ракета, зруйнувала всі школи, а люди залишилися живими.
Той, хто запустив ракету, — поц!
Потім Алік пожертвував пеналом, і ми склали аркуш із листом у кілька разів та поклали його туди. Просто у дворі школи росла стара верба. У неї було дупло. Воно було набите недопалками й фантиками. Але глибоке. Туди й засунули пенал.
Трохи постояли й пішли додому.
У різні боки.
У місті було порожньо й сіро. Ніби вже прилетіла та сама бомба. І трохи страшно.
І ось через сорок із лишком років я гуляю з тим самим червоним моряком, який дивиться в перископ. І слухаю його. І розумію: якби тоді я дізнався про те, що відбувалося насправді, то, мабуть, не витримав би цієї інформації. Голова б луснула.
Червоний моряк із плаката
Олександр Калініченко — капітан 1-го рангу Військово-Морських сил України у відставці. Той самий червоний моряк із плаката, який стежить у перископ за ворогом.
Ми тоді, у 82-му, йшли спорожнілим шкільним подвір’ям і позирали на небо. Чи не летить бомба.
А він тоді й справді був за перископом. І був саме тим, хто міг перетворити холодну війну на гарячу.
У нього військова постава. Я думав, що підводники сутулі. Бо бігають відсіками, зігнувшись. Та й узагалі туди, як і в танкісти, беруть невисоких на зріст. Але Олександр стрункий. Ми прогулюємося осіннім парком. Парк над портом. Звідси добре видно готель і частину морвокзалу, розбомблену російськими ракетами.
Ми говоримо про холодну війну. І про те, чому вона почалася.
Олександр каже, що заведено вважати, ніби саме словосполучення «холодна війна» вперше вимовив Черчилль. Але насправді вона почалася через те, що СРСР, на відміну від США та Британії, не виконав домовленостей щодо Ірану й не вивів свої війська протягом шести місяців після закінчення війни. Навпаки, рушили танкові колони в кількох напрямках, зокрема в напрямку Перської затоки. Ось це і є початок холодної війни.
Його мова суха й сповнена термінів. Як стрілочки на карті. Як команди у відсіках. Олександр розповідає про три етапи холодної війни на морі: розгортання радянських підводних човнів далеко від своїх берегів і Карибська криза; протистояння біля В’єтнаму, де п’ять атомних човнів вийшли проти чотирьох американських авіаносців; нарешті, американські навчання біля Камчатки й Курил у 1982–1983 роках та відповідні походи радянських підводних човнів до берегів США. Ніде холодна війна не відчувалася так гостро, як на цьому вістрі: його човен мав знайти авіаносці, стежити за ними й доповідати командуванню. А в разі війни — застосувати проти них зброю.
«І якщо, не дай Боже, щось станеться, то ми першими й підемо годувати риб».
Я йду парком з Олександром, слухаю його, і переді мною постає картина.
Листопадовий ранок. На дахах сніг, над сопками тільки починає світати. Між будинками вітер жене поземку. У квартирах дзвонять телефони, спалахують вікна. Моряки поспіхом одягаються, намагаючись не розбудити дітей. Дружини виходять провести їх до дверей.
До КПП ідуть по одному, по двоє, піднявши коміри. За воротами — мокрий пірс, чайки над темною водою. З туману проступають низькі спини підводних човнів. Хвиля б’є під причал, на залізі намерзли бризки. Натягуються й риплять швартови.
Моряки переходять трапом, пригинаються й один за одним зникають у люку. Внизу тісно, тепло, пахне машинною оливою. Кожен займає своє місце.
«Коли помер Брежнєв, на флоті оголосили бойову тривогу, — розповідає Олександр. — Наш човен стояв на базі, а ми всім екіпажем сиділи на борту в повній бойовій готовності. Чекали наказу негайно вийти в море».
Але потім, коли почався оцей «зорепад» — спочатку Андропов, потім Черненко і все інше, — до цього вже звикли.
Як «з’їли» командира
«Це сталося, якщо пам’ять не зраджує, у 1981 році, — розповідає Олександр. — Я тоді ще не служив на К-42, „Ростовському комсомольці“. Прийшов на неї у 1982-му.
Це був її перший автономний похід у складі 26-ї дивізії. В Охотському морі човен забезпечував дальнє протичовнове охоронення ракетного підводного крейсера в захищеному районі бойових дій.
На борту була книжка «Водії фрегатів». Там описано сумну долю англійського капітана Кука, якого нібито з’їли аборигени. У кают-компанії почали це обговорювати. А кают-компанія — це і місце приймання їжі, і місце політичних занять з офіцерами. На стінах висіли різні плакати, зокрема портрети членів Політбюро.
І хтось візьми та й скажи: аборигени наше Політбюро не з’їли б — надто жорстке м’ясо старців.
Старшим на борту був начальник штабу 26-ї дивізії, делегат з’їзду. Командир човна Лук’янцев був нагороджений орденом Жовтневої Революції — теж не найменшим орденом.
З посад зняли і начальника штабу, і командира підводного човна, і помічника командира, який був присутній під час розмови. Навіть замполіта зняли. Тільки старпома не чіпали: він перебував на центральному посту й у розмові не брав участі.
Ось вам і ставлення підводників до Політбюро. А командири ж були видатні. Начальник штабу, капітан першого рангу Колесников, став командиром атомохода ще капітан-лейтенантом. Першим і, можливо, єдиним у такому званні. Зазвичай це посада капітана першого рангу. Тобто це про щось говорить».
Як промивати ядерну торпеду клізмою
У березні 1979 року після навчальної торпедної стрільби в апарати, де залишалися дві ядерні торпеди, потрапила вода. Олександр тоді був лейтенантом.
На містку Олександра хвалили. Стрільба пройшла вдало, торпеди влучили куди треба. Він спустився у відсік — а там мічмани стоять із такими обличчями, що похвала відразу забулася.
Почав перевіряти апарати. Поклав долоню на задню кришку. Волога.
В апарати з ядерними торпедами потрапила вода.
Ще хвилину тому він був лейтенантом, якого хвалили за хорошу роботу. Тепер перед ним намокла ядерна зброя. І п’ятеро мічманів чекають, що він робитиме.
Він вигнав їх із відсіку. Залишив двох матросів.
Кришки опечатані командирською печаткою. Але для регламентних робіт їх дозволено відкривати. Він відкриває. Запасну торпеду перекладають зі стелажа в прохід, намоклу витягують з апарата. Один матрос залазить усередину з ганчір’ям, другий витирає торпеду.
Олександр бере спринцівку — благородна назва домашньої клізми, яку він забрав у дружини Зіни.
«Вона мені в торпедному відсіку потрібніша!»
Тепер він набирає в неї фреон і промиває датчики тиску. Знімає обтічник. Протирає трубочки ударника тонким батистом. Робить усе послідовно, методично. Роботи багато, і все треба закінчити.
А якщо зараз увійде командир?
Перед ним буде відкритий апарат, знята печатка, ядерна торпеда в проході. Матрос із ганчір’ям. Лейтенант зі спринцівкою в руці. І жодного слова в доповіді про те, що сталося.
Олександр продовжує витирати.
«Я відчував, що не повинен підставити своїх командирів, — пояснює він. — Тому сказав, що проводили регламентні роботи».
Закінчив. Знову все опечатав. Мічманам наказав забути.
Історія все одно випливла. Командувач флотилії сказав: доповів би відразу — міг би отримати орден Червоної Зірки. А за те, що приховав, отримав неповну службову відповідність.
«Іди, синку, служи далі».
Людина, яка не хотіла стріляти по містах
У парку Шевченка завила тривога. Тепер вона виє щогодини. Спробуй зрозумій, де відбій, а де нова тривога. На дереві білка принюхується. Міцно вчепилася в кору. Здається, розуміє, що після тривоги будуть «бахи». Тварини біля порту знають, що таке обстріли. Як і тигри в одеському зоопарку, привезені з Херсона. Вони чутливо реагують.
Сивий офіцер продовжує свою розповідь, навіть не кліпнувши оком на виття сирени. До тривоги він ставиться з якоюсь зневагою. Щоправда, ця людина промивала ядерну торпеду домашньою спринцівкою.
На перших трьох човнах його ядерна зброя призначалася для американських авіаносних груп. Потім він потрапив на стратегічний ракетоносець. Шістнадцять балістичних ракет. Їхньої дальності вистачало, щоб із Японського моря вдарити по військових базах у Японії, Південній Кореї, на Філіппінах.
«Ми були заточені проти авіаносців», — каже Олександр. Воювати з кораблями йому було зрозуміліше. Він порівнює це з різницею між винищувачем і бомбардувальником: один б’ється з іншим літаком, інший б’є по землі.
— Якби надійшов справжній, належним чином підтверджений наказ застосувати ядерну зброю, лейтенант Калініченко виконав би його?
«Безумовно, виконав би».
І тут же додає:
«Лейтенант Калініченко виконав би, а ось капітан третього рангу Калініченко відмовився йти на бойову службу на ракетному підводному крейсері стратегічного призначення. І я поясню чому».
Під час його першої й єдиної ракетної стрільби випустили дві ракети з Охотського моря по полігону на Камчатці. Замість ядерних зарядів — вимірювальна апаратура. Перша отримала четвірку за точність. Друга — трійку.
Причина, за його словами, виявилася буденною: між пусками забули знизити тиск повітря у відсіках. Це вплинуло на відокремлення бойової частини. Вона пішла далі від заданої точки.
Олександра вразило, що результат ядерного удару може залежати від такої недбалості. Він уявив уже не полігон. Американську базу Субік-Бей на Філіппінах. Кораблі. А навколо — місто. Маніла. Люди.
«І ось це “на трієчку” означає, що частина цього ядерного удару припаде не на бойові засоби противника, а просто на мирне населення».
Після тієї стрільби він відмовився йти на бойову службу на цьому човні.
«Ось різниця між лейтенантом Калініченком і капітаном третього рангу Калініченком».
Виє сирена.
У тій записці в дуплі верби ми просили невідомих людей із майбутнього: дайте нам жити. Тепер я сиджу в парку навпроти людини, яка не захотіла вбивати людей, яких, можливо, бачила лише в телепрограмі «Клуб кіномандрівників».
Тоді, в розпал холодної війни, в атмосфері, замерзлій, як військова бухта серед сопок, були люди, які не хотіли вбивати мирних жителів.
У теперішній війні всі одне одного знають. До ворогів записані родичі й друзі, до яких їздили влітку відпочивати.
А я дивлюся на цю людину й думаю: чи знайдеться у відчайдушну мить хтось такий, хто не вистрілить? Не натисне кнопку?
Відповіді на поширені питання
Хто такий Олександр Калініченко?
Олександр Калініченко — капітан 1-го рангу Військово-Морських сил України у відставці, який служив на радянських атомних підводних човнах.
Чому він відмовився від бойової служби на стратегічному ракетоносці?
Після ракетних випробувань він усвідомив, що технічна помилка може призвести до відхилення ядерного удару від цілі та загибелі мирних людей.
Що найбільше вразило Олександра Калініченка під час ракетних випробувань?
Те, що результат запуску ракети залежав від звичайної технічної помилки, яка в умовах реальної війни могла б коштувати життя цивільним.
Читайте також:
- Війна триває? Як Росія атакує Європу, не перетинаючи кордону
- Про пенсію, Трампа та підтримку України: що розповіла відома американська ворожка в інтерв’ю газеті «На пенсії»
