Ключові тези:
- Син Олени Демидової захищав Чернігів, допомагав людям під час облоги та зник безвісти на Покровському напрямку у 2024 році.
- Після страшної звістки жінці допомогли психолог, групи підтримки та спілкування з іншими матерями.
- Родини безвісти зниклих військових часто залишаються сам на сам із болем, пошуками та невизначеністю.
Вона досі чекає сина
Олена Сергіївна згадує: на початку повномасштабного вторгнення вона сподівалася, що сина не мобілізують. У перші дні війни мешканці Чернігова самі стали на захист міста. Віталій теж узяв до рук зброю.
Коли через обстріли у місті перестали працювати пекарні й людям не вистачало хліба, їхня родина почала пекти хліб для інших. Згодом Віталій, який працював будівельником, допомагав відновлювати будинки, пошкоджені російськими обстрілами.
— Коли вони прийшли до одного з будинків, господиня сказала: «Будьте дуже обережні», — розповідає Олена Сергіївна. — Відчинили двері, а там провалля — двох поверхів уже не було.
Попри небезпеку, син продовжував працювати. Згодом його мобілізували.
«Я хотіла вірити, що він живий»
Віталій служив на Покровському напрямку. У 2024 році його підрозділ потрапив під удар.
— Там, де воював мій син, лише невеликі лісосмуги, тому місцевість повністю відкрита для дронів, — каже жінка. — Мені повідомили про прямий приліт у бліндаж, де Віталій був із побратимами. Дістатися туди неможливо, тому його вважають безвісти зниклим.
Після цієї звістки, говорить Олена Сергіївна, вона не розуміла, як жити далі.
— Засинала щодня і благала хоча б про якусь звістку. Материнська інтуїція не погоджувалася з можливою загибеллю Віталія. Мені хотілося вірити, що він живий і перебуває у полоні.
Жінка намагалася знайти порятунок у роботі — доглядала за літньою жінкою, онук якої теж зник безвісти ще у 2022 році. Через дев’ять місяців військового ідентифікували за ДНК.
— Тоді я зрозуміла: якщо не можеш допомогти собі, не допоможеш і іншій людині, — каже вона.
Підтримка, яка допомогла вистояти
Донька жінки, за якою доглядала Олена Демидова, побачила її стан і оплатила десять сеансів із психологом. Згодом Олена Сергіївна звернулася до груп підтримки для родин безвісти зниклих військових у Києві та Житомирській області.
— Робота з психологом дійсно допомогла. А ще — спілкування з іншими матерями, які переживають те саме. Це додало сил.
Особливо жінка вдячна благодійному фонду «Сила для Сильних».
— Це проєктна менеджера Марина Бондар, яка знає, що таке втратити рідну людину. Їх чоловік загинув, захищаючи Маріуполь. Вона, як ніхто інший, розуміє наш біль.
Сім матерів, яких об’єднав фонд, постійно підтримують одна одну.
— Я дивилася на нашу координаторку і думала: якщо молода дівчина тримається, то й я повинна жити далі.
Покращити психологічний стан допомогли навіть походи до театрів Чернігова. Особливо запам’яталися вистави обласного молодіжного театру, де через мобілізацію чоловіків чоловічі ролі виконували акторки. Зокрема й роль Івана Мазепи.
«Для держави вони ніби зникли вдруге»
Найболючішою темою для Олени Сергіївни залишається пошук безвісти зниклих військових.
Вона каже: до знайомства з іншими матерями шукала будь-яку інформацію про сина лише у соцмережах. На її думку, система підтримки родин працює недостатньо ефективно.
— Закони, які мали б захищати права безвісти зниклих, фактично не працюють. Немає достатньої допомоги й від міжнародних організацій. Лише окремі адвокати з власної ініціативи допомагають сім’ям.
За словами жінки, родини військових часто залишаються сам на сам зі своїм болем і невідомістю.
— Люди, які стали на захист держави, заслуговують на те, щоб їх шукали й про них пам’ятали, — говорить Олена Сергіївна.
Для матерів безвісти зниклих війна не закінчується ні на день. Вона триває у телефонних дзвінках, пошуках, снах і постійному очікуванні звістки, яка може змінити все.
Читайте також:
