Спочатку старшого лейтенанта запасу відрядили на місячні курси перепідготовки. А за два тижні він був вже в районі АТО. Так розпочався армійський шлях дипломованого історика Василя Боєчка, який став артилеристом, а згодом – Героєм України.
З дитинства цікавився історією
Він закінчив школу у 1992 році. У випускному класі зустрів народження незалежної Української держави. Важкими, а водночас цікавими та переломними були ці часи.
Попри те що мати Василя – Марія Григорівна – була вчителем математики, сам він більш тяжів до гуманітарних дисциплін. А у старших класах особливо захопився історією України. Воно й невипадково – своя незалежна країна відроджувалась. Хотілося знати ще більше про рідну землю. Через це 17-річний хлопець і вступив до історичного факультету Чернівецького національного університету, який, до речі, закінчила і його мати.
Після закінчення університету Василь п’ять років пропрацював вчителем історії у сільській школі. Одружився, народилася донька Яночка. Але згодом вирішив залишити вчительську справу і, як то кажуть, попрацювати трішки на себе. Возив з-за кордону килимові вироби, інші речі, а вдома їх реалізовував. Так і жив кілька років – між Україною та Туреччиною.
Згодом капітан Василь Боєчко, він ще багато років обіймав посаду старшого інспектора дорожньо-патрульної служби. Ну а коли у військкоматі сказали «треба» – Василь по-армійські чітко відповів «слухаюсь». Зібрав речі, обійняв дружину Олександру, притиснув до себе донечку та попрямував осягати до цього йому невідоме.
Фронтові будні та велика відповідальність
На військовій кафедрі Чернівецького університету, де навчався студент, він отримав якісь теоретичні знання. А ось практика прийшла у військах.
У серпні 2015-го він в ранзі командира реактивної артилерійської батареї прибув на війну, до району АТО. Ось там офіцер і відчув повною мірою всю відповідальність своєї нової посади.
– Увесь час – напружена робота, – каже Василь. – Вісім-дев’ять місяців – служба в зоні АТО (ООС), потім – повернення до пункту постійної дислокації, а десь за півроку – знов ротація на Донбас.
Ось в такому ритмі тривали будні батареї, якою командував капітан Боєчко. До слова, коли він її прийняв, увесь підпорядкований йому підрозділ складався лише з таких, як він сам, – мобілізованих. А злагодження підрозділу відбувалось там, в полях, – на передовій.
Востаннє Василь повернувся зі східного фронту на Донбасі напередодні нового 2022 року. Зустрів зимові свята та 4 січня відсвяткував свій 47-й день народження в колі родини. Побачив та розцілував свого чотиримісячного внука Маркіяна, поява якого освітила його життя по-новому.
Але нетривалим виявилося це сімейне щастя та спокій. Вранці 24 лютого раптом все змінилося.
Не дав ворогу пробитися до Києва
Вже 26 лютого комбат у складі колони прибув до Києва. Побачене й пережите того дня справило на офіцера-артилериста дуже тривожне й обтяжливе враження.
– У Васильківському районі за мною рушила колона іншої батареї нашого дивізіону. Так от, її розстріляла рашистська ДРГ. Вісім наших бойових побратимів загинуло, а ще п’ятеро дістали поранення. Ось так, в одну мить. Уявіть собі, – згадав про ті трагічні події комбат Боєчко.
Він отримав наказ прикривати наступ ворога на Вишгород, на північ від столиці, триматися на відомому за часів Другої світової війни Лютізькому плацдармі та в подальшому надавати відсіч атакам ворога з боку Мощуна, Бучі та Ірпеня.
Першого ж дня утримання цього напрямку наші артилеристи знищили колону ворожої техніки у Бучі та склад боєприпасів у Мощуні. А вже за два дні Василь відчув всю підступність ворожої артилерії калібру 152-мм.
– Але найгірше трапилось 14 березня, коли внаслідок чергового обстрілу загинув мій підлеглий та хороший товариш Олександр Лабунський. Це була дуже важка, непоправна втрата для мене та для всього нашого підрозділу. За кілька днів після цього Олександру посмертно було присвоєно звання Героя України, – тремтливим голосом казав капітан Боєчко.
Наші артилеристи сповна помстилися як за смерть Олександра, так і за смерть сотень наших військових та мирних мешканців. Батарея комбата виконала стратегічно важливе завдання щодо стримування контрнаступу противника на столицю з боку села Мощун, розташованого на північному заході від Києва.
– Наші вогневі позиції розташовувалися в районі населених пунктів Нові та Старі Петрівці. І, знаєте, що найбільш вражало? Це люди, сільські мешканці – чоловіки, жінки, діти. Вони працювали поруч з нами і вдень, і вночі: відвантажували та споряджали боєприпаси. А очі. Ви би бачили їхні очі. В них – смуток, а водночас з тим надія. – «Ну що, вистоїмо?» – перепитували вони.
– Звісно, вистояли, бо по-іншому не могли, не мали права підвести таких людей, – поділився своїми спогадами Герой.
Офіцер також розповів, що в цих населених пунктах було створено евакуаційний центр, куди щодня привозили по 300-400 людей з Бучі, Ірпеня та інших населених пунктів. Люди прямували сюди пішки під свист і вибухи снарядів, долаючи шлях завдовжки 10 кілометрів та більше. Одного разу прийшла жінка з коляскою, в якій знаходилась 5-місячна малеча.
«Звідки ти, жіночко?» – перепитали військовики в неї. А вона мовчить, від пережитого не може вимовити ані слова. Вже згодом, коли трішки прийшла до тями, розповіла, що в її будинок увірвались окупанти та попередили: або вона уходить, або її розстріляють…
Багато чого пережив за перший місяць війни капітан Василь Боєчко. А головне, командуючи підпорядкованим йому підрозділом, в ході місячних боїв на Київщині він здійснив подвиг: не дав ворогу пробитися до Києва з метою оточення столиці. За це йому було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Тож відтоді серед уродженців села Семаківці, що на Івано-Франківщині, на одну відому особистість побільшало. І нарівні з видатним науковцем, доктором біологічних наук, професором, членом-кореспондентом Академії педагогічних наук України Федором Федоровичем Боєчком, золотими літерами в історію села вписано ім’я людини з тим самим прізвищем – Героя України Василя Васильовича Боєчка.
В’ячеслав Діордієв, АрміяІnform
