Серед тих, хто перейшов 100-річний рубіж, і Парасковія Недбай. Які секрети довголіття Парасковії Яківни?
Скоринка хліба з часником і вода
Здається, немає такого випробування, яке б не припало на планиду найстаршої жительки села Парасковії Яківни Недбай. Чорною хмарою накрили її юні літа голодомори, війни, розруха і злидні. Багатодітна сім’я, де зростало восьмеро дітей, під час голодомору 1932-1933 років вижила не вся. Їли бур’яни, пекли малаї, варили корінці трав, соснові гілки і шишки, збирали гриби та ягоди. Коли ж вдавалося виміняти картоплину або шматок хліба, – то був царський обід. Однак діти пухли з голоду і помирали. Вижили найсильніші, серед яких і Параска.
Навіть тоді, коли жити стало легше і на столі був хліб і до хіба, Парасковія Яківна ніколи не їла надмірно. І не тому, що економила, а просто не любила переїдати. На ситий шлунок робота не спориться, завжди казала вона. Та й не мала жінка часу на традиційну трапезу – з борщем, кашею, чаєм або компотом. Прибігла з колгоспного поля, перехопила шматок хлібної скоринки з часником, запила водою і давай за домашні справи.
– Я беру приклад з мами: сама смакую часником і всім раджу їсти його, якщо хочете дожити до ста. І не лінуйтеся, не сидіть сидьма, а рухайтеся, працюйте, – каже донька старійшини Галина Кирилівна.
Роботи у селі завжди вистачало. Крім корів, теляти, курей та свиней, жінка ще ткала килимові доріжки. Цього ремесла вона навчилася ще з юних літ у своєї тітки Параски. Спочатку садили прядиво (тоді воно не вважалося наркотичним зіллям), потім збирали його, вимочували біля ставка у копанці і сушили. Потім вичісували, пряли. Нитки у фарбі варили в казані. Коли все було готове, чаклували з тіткою над кроснами. З верстата сходили барвисті доріжки, веселі рядна та яскраві рушники. Колись у кожній другій хаті був ткацький верстат, згадує Параска Яківна, а тепер не кожен музей його має.
Босоніж ходити – до ста літ жити
Дівчам Парася дуже хотіла ходити до школи, аби навчитися грамоти. Але у сім’ї були одні чоботи на п’ятьох. І дівчина не мала змоги відвідувати школу. Та вона не впадала у відчай. Попросила меншу сестру, щоб та її навчила читати і писати. А згодом засвоїла і ази математики. В подальшому здібна дівчина сама покращувала свої знання. Щойно знаходила вільну годину, ховалася на піч і сідала за книжки.
А ота нестача чобіт відіграла і позитивну роль. Параска звикла ходити босоніж. Тож і пізніше, коли було вже і що одягнути, і що взути, – в полі і на вулиці, а сьогодні – вдома, на подвір’ї завжди знімає взуття, щоб відчути тепло землі і отримати від неї благодатну енергію, тепло і бадьорість. Так її тітка Параска робила – татова сестра, яка прожила 103 роки, так і вона робить.
Духовний зв’язок з родиною
Парасковія Яківна завжди у тяжкі хвилини звертається до Бога. І не раз казала, що все у світі твориться не нашим розумом, а Божим судом. Вона не є ревно набожною, не ходила регулярно до храму, а зараз і поготів. Бог має бути в серці, переконана бабця. Вона вірить у силу Господню та молитви. І впевнена, що вищі сили не раз приходили їй на поміч. Ось і сьогодні Бог дає їй щедроліття і духовну єдність з донечкою та її сім’єю.
Адже Друга світова забрала брата Гавриїла і найстаршу сестру Франю. Її чоловік Кирило Недбай давно відійшов у інші світи, а син Віктор трагічно загинув. Коли дванадцять років тому Парасковія Яківна тяжко захворіла, дочка зі своїм чоловіком Анатолієм Вишник роздумували: перевозити маму до себе у Черкаси чи самим переїжджати на батьківщину.
Зваживши всі «за» і «проти», а «проти» – це п’ятий поверх, на який буде мамі непросто вийти, і чотири стіни замість просторого сільського подвір’я, насиченого духмяним повітрям батьківщини. Та й зачинили свою квартиру і залишилися у селі, біля мами.
– Ще минулого року мама виходила на город, кидала курочкам зерна. А сьогодні скаржиться, що вже пам’ять не та, – ділиться донька довгожительки.
Галина і Анатолій ніколи не думали, що у свою життєву осінь знову повернуться до землі, до нелегкої селянської праці. Біля хати 40 соток городу та господарство. Город не залишиш у бур’янах, та й обійстя не занедбаєш. Воно має бути, як писанка. Бо в Олексіївці, що не двір, то господар.
Пристань душі
Зі щедрої пригорщі Бог засіяв літа Парасковії Недбай. Сьогодні їй іде 104 рік. Вона народилася 13 вересня 1919 року в селі Олексіївка, у багатодітній родині Антоніни і Якова Ступаків. Ніколи її не манили чужі обрії. Тут народилась, тут і знадобилась. Олекіївка – пристань її душі.
– Мама часто нам нагадувала: та земля мила, де мати родила. Тут коріння нашого роду, могили наших праотців і ми тут маємо бути поховані, – згадує пані Галина. – А ще мама ніколи нікого не ображала. Доброта – це суть її життя.
Серед буденних клопотів сільської жінки Параска Яківна завжди знаходила час потішитися, як сходить або сідає за обрій сонце, як виблискує ставкове плесо, що майже в їхньому городі. Навіть цвірінчання горобців і солов’їні трелі для неї перетворювалися на гімн життю.
Тепер у вас теж є ключі від дверей довголіття. Залишилося лише відчинити їх.
Сила олексіївских джерел
Поділля – край чудової природи, де є гарні діброви та водойми. Раптом ви захочете відвідати цю славну місцину, то знайте, що вода тут проходить через поклади вапняку і має високий рівень кальцію та магнію, а це плюс для здоров’я. Тож не зашкодить спробувати.
Любов Кузьменко
Читайте також:
«Відкриваєш очі – і ти живий»: історія переселенця з Маріуполя (відео).
