Тепер усі троє не лише зустрілися, а й були змушені оселитися в однокімнатній квартирі середньої сестри – одеситки Люби. Жінки все ще злякано здригаються від кожного звуку, фотографуватися відмовляються.
Цю історію розповідає голова проекту «Гуманітарний штаб хранителів часу» ГО «ІТ-бабусі» Ольга Філіппова.
— Ото вже, три сестри… Валі — 77 років, Любі — 74 роки, Вірі — 72 роки. Валентина та Віра (з чоловіком та дочкою-інвалідом) жили у Сєвєродонецьку. Досі не можуть повірити, що їхнє місто знищене майже повністю, що його намагається окупувати ворог. У свідомості жінок це все не вкладається. А взагалі, їм, можна сказати, пощастило: вони залишилися живі, змогли дістатися Одеси, — розповідає Ольга Філіппова.
— Наше місто було дуже гарне. У 2014 році війна нас майже не торкнулася: Сєвєродонецьк був таким сучасним, охайним. Проте з першого дня широкомасштабного вторгнення російських агресорів до України, 24 лютого, розпочалися жорстокі бомбардування. Поблизу розгромили міську бібліотеку, у нашому будинку вилетіли вікна. Знищували рідний Сєвєродонецьк безперервно. Ми одразу перебралися до «підпілля» — до підвалу будинку. Газова труба була пошкоджена. Готували їжу разом із сусідами на електроплитці. Воду можна було набрати лише у підвалі. Молодша сестра разом із чоловіком та донькою-інвалідом проживали в іншому районі Сєвєродонецька. Восьмого березня їхня сім’я дивом вижила: у кімнату, «згорнувши» балкон, влетів «подарунок від братського народу» — артилерійський снаряд. У цей час усі снідали на кухні, і завдяки цьому лишилися живі. Після цього сім’я сестри теж перебралася до підвалу – як і тисячі інших городян, – розповідає Валентина.
Аптеки, магазини розбиті. У підвалах тоді було дуже холодно: лід, сніг, морози. Молодша сестра впала, виходячи з підвалу, зламала п’ять ребер, її відвезли до лікарні у тяжкому стані. Тоді й вирішили: треба терміново їхати.
Волонтери наприкінці березня вивезли їх спочатку до Дніпра, а далі до Одеси. В Одесі молодшій сестрі знову погіршало, її забрали до лікарні. Були пошкоджені легені, довелося викачувати рідину.
— В Одесі ми почуваємося майже у безпеці. Набули статусу тимчасово переміщених осіб. Ми досі не можемо сприйняти те, що відбувається. Навіщо їм нас знищувати? У голові все це не вкладається, — каже пані Валентина.
От і туляться зараз три сестри та їхні сім’ї в однокімнатній квартирці середньої — Люби. Усі отримують допомогу від «Гуманітарного штабу хранителів часу» ГО «ІТ-бабусі». А це і продукти, і лікарські препарати, товари особистої гігієни. Штаб надає психологічну допомогу літнім переселенцям.
У що вірять ці люди, на що сподіваються, простіше кажучи, чим живуть?
— Ми віримо у наші ЗСУ. І дуже сподіваємось, що наше місто вистоє. Так хочеться додому — до нашого вільного українського Сєвєродонецька, — каже старша сестра.
На знімку: так виглядає будинок у Сєвєродонецьку однієї із сестер після прильоту.
Фото надане Ольгою Філіпповою.
