Мої батьки кажуть, що це доля мститься їм за відсутність явних підліткових проблем у обох дітей, нас тобто – мене та сестри.
Наприклад, у липні, отримавши пенсію, вона на тиждень рвонула з найкращою подружкою на море, вимкнувши телефон, і зателефонувала, коли закінчилися гроші. Мама мало не збожеволіла. Довелося їх забирати. При цьому батько реготав і попросив тещу наступного разу просто взяти його з собою.
У неї діабет у початковій стадії, і коли дільничний лікар із серйозним виглядом почав перераховувати, що їй не можна, вона перебила його:
– А що буде, якщо я це їстиму?
– Ви можете померти, – з найтрагічнішим і найстрашнішим виглядом сказав лікар.
– Та годі вам! Що, серйозно? Тобто у 86 років є така ймовірність?
Коротше, колемо інсулін і їмо, що хочемо.
Вона грає в шахи на бульварі з мужиками і виграє!
Вона співає у хорі “Веселі старенькі”, ходить до театру та відвідує усі безкоштовні міські заходи та концерти.
А нещодавно завела собі вдового бойфренда, на 8 років молодшого за себе. Тепер вони “відриваються” вкупі. Минулими вихідними він побалував її гонками на квадроциклах. А потім вони за вечерею випили 2 літри домашнього вина і заснули перед телеком, обіймаючись на дивані у вітальні, де ми їх і застукали, повернувшись з дачі, як парочку підлітків. Так дід Коля був представлений сім’ї – онімілій мамі, офігілим онукам і незмінно регочучому татові.
Я обожнюю свою бабу – вона позитивніша і енергійніша за більшість моїх молодих знайомих. Вона любить життя і вміє ним насолоджуватися. “А скільки того життя!” – відповідає вона моїй мамі на всі її: “Мамо, ну як так?”
Хочу таку старість.
