Ключові тези:
- Доступ до туалету — це базове право, а не послуга.
Вік, хвороби та фізіологія не залишають людині вибору «потерпіти», і суспільство має це враховувати. - Відсутність інфраструктури провокує конфлікти й приниження.
Коли немає громадських туалетів, люди змушені шукати допомоги в аптеках, кафе чи просто на вулиці — і часто отримують відмову. - Європейський і американський досвід доводить: вихід існує.
Біотуалети, відкриті санвузли та чіткі правила знімають напругу між громадянами, бізнесом і владою.
Дзвінок з-за кордону
Зателефонував мені нещодавно колега зі США — колишній працівник херсонської газети, якій я свого часу віддав чверть століття. Далеко занесло його вітром війни. Говорили за життя, тому, окрім іншого, розпитав я його і про одну з життєвих тем – і там, за океаном, і тут, у нас – про громадські туалети.
Раніше ми розповідали, про: чим небезпечні антени мобільного зв’язку для людини: що від нас приховують.
Згадали кінець 1990-х. Тоді наша «молода» редакція орендувала приміщення у будівлі колишнього НДІ у центрі Херсона. За сто метрів шумів Центральний ринок, і торговий люд швидко зрозумів, що, ніж з 50 копійками за день робочий пару разів розлучитися (це ж, вважай, буханець хліба), то краще пройтися до НДІ з безкоштовними туалетами на кожному поверсі. Важко описАти, як там все було обпІсяно. Закінчилося все просто – орендарі в складчину повісили замки на туалети.
У США, розповів колега, все інакше. У будь-якій кафешці поклав долар на прилавок і пройшов у туалет. Для довідки: чашка кави там коштує близько трьох доларів. А в супермаркетах просто проходиш у туалет. А якось, поділився колега, він «надувся пивасика» і попросився в аптеку: пустили, не сказавши ані слова, показали, куди пройти.
Коли не можна терпіти
Чому я зараз про це заговорив? Тому що був нещодавно просто шокований двома сюжетами новин на цю тему. Перший — про випадок на Закарпатті. Як повідомлялося, на початку січня група дітей та дорослих поверталася з екскурсії. На трасі Київ-Чоп автобус зупинився біля кафе – дітям знадобився туалет. Господар закладу відмовив навіть коли йому запропонували заплатити. Частина людей пішла у бік лісу (зрозуміло, для чого) – і тоді, за словами свідків, власник спустив собак, гукнувши «Фас!». Постраждали діти, одна дівчинка потрапила до лікарні. Ведеться слідство.
Що це було — жадібність? Вартість кубометра води у Закарпатській області – близько 43 гривень. Це одна чашка кави! Але кілька людей ТОННУ води в унітаз би не злили. Та й заплатити вони пропонували. Ні, тут проблема в чомусь іншому.
Друга історія сталася в Одесі (коротке відео було опубліковане на одному з місцевих сайтів). Камера в аптеці зафіксувала діалог між жінкою «в роках», яка натягувала на себе гамаші у торговельному залі, і працівницею аптеки, обуреною тим, що відвідувачка помочилася просто на підлогу в торговому залі. Зовнішній вигляд жінки і манера її розмови ані на секунду не дозволяють припустити, що вона нетвереза або страждає на недоумкуватість. На виході з аптеки тремтячим від сліз голосом вона промовила: «Людиною треба бути!». Перед цим, одягаючись, вона пояснила працівниці аптеки, що люди на вулиці, почувши її питання про туалет, порадили зайти до аптеки. Що ж, логіка тут є пряма: аптека – це медицина, а медицина у багатьох (які ще не розчарувалися в ній) асоціюється з допомогою і людяністю. Дама, мабуть, попросилася в аптеці до туалету, і, отримавши відмову, вважала за краще зробити те, що вона зробила, а не ходити по морозу в мокрій спідній білизні.
Без болячок жити не виходить
Журналісту простіше писати про те, що він відчуває на власній шкурі. Так ось, вищезазначену тему я вважаю своєю темою. Мені зовсім не складно відверто спілкуватися з читачами «На пенсії», бо ви, шановні, – мої однолітки, а отже, у багатьох питаннях – однодумці. Вдячний, що саме за порадою одного з вас наша газета змінила думку про те, що «НА ПЕНСІЇ життя тільки починається» на більш реалістичний слоган – «ЖИВЕМО!» Так, живемо, але, на жаль, без болячок жити не виходить. І я про них, про своїх, говорю з вами не соромлячись. Пам’ятаю, розповідав вам про сироватковий гепатит (жовтяниця в народі). Його мені 1973 року «подарували» в інститутському медпункті, коли робили щеплення протикліщове перед будзагоном до Тюмені. Всій бригаді одним шприцем робили. А зараз зізнаюся, що з роками життя мені подарувало аденому передміхурової залози. За статистикою, після 60 років з нею стикаються до 80–90 % чоловіків.
Я вже після 60, і навіть трохи після 70, і тому обзавівся аденомою. І вона, зараза, частенько нав’язливо нагадує про себе за допомогою мого сечового міхура. Саме тому до обох описаних вище «туалетних» ситуацій у мене ставлення практично «особисте». Особливо до одеської. І я не буду тут говорити про «обліко моралє» людей, які заборонили нужденним випорожнити сечовий міхур. Впевнений, що власник придорожнього кафе обов’язково потрапить до аденомного відсотка. І тоді він буде носити з собою прищіпку – щоб затиснути причинне місце, коли клапан (його медична назва – сфінктер) вже аж криком кричить: настав час скинути натиск рідини, я вже ні за що не відповідаю! Ох і жахливе це відчуття. Воно змушує мене, наприклад, з побоюванням пересуватися містом, щоб коли притисне, бути ближче до місця, де можна знайти туалет. В Одесі таких місць я відвідував лише три: в Міськсаду на Дерибасівській (за візит – 4 гривні), на Старокінному ринку (7 гривень) і «Привозі» (10 гривень). За офіційними даними мерії, в Одесі працює близько 20 громадських туалетів. Інші джерела називають цифру близько 50. Багато це чи мало на місто-мільйонник – питання риторичне.
«Туалетне» протистояння
Була справа – спробували у нас змінити Закон «Про захист прав споживачів» додаванням права споживача на безкоштовний доступ до туалету в об’єктах торгівлі та послуг, але це був лише проект закону №12371, який застряг у комітетах Верховної Ради. А шкода: цей законопроект орієнтований саме на відвідувачів магазинів, кафе, ресторанів та аптек. Він пропонує закріпити норму, що відвідувачі цих закладів мають право безкоштовно скористатися туалетом, навіть якщо вони нічого не купили. Безумовно, це докорінно змінило б ситуацію. Але, на жаль.
Європейські держави, щоб не було «туалетного» протистояння, взяли на себе турботу щодо створення «пом’якшувача» ситуації. Це біотуалети. Так, у Європі, куди ми так прагнемо, вуличні біотуалети – звичайна практика. Вони є не ознакою розкоші, а елементом санітарної безпеки міста. А ще вони зводять нанівець конфлікти з бізнесом щодо «туалетного» навантаження на кафе, ресторани та аптеки.
У Європі діє принцип: спочатку постав туалет — потім штрафуй за порушення. Але ж у нас навпаки: штраф є, а туалету поряд немає (справлення нужди в громадських місцях прирівнюється до дрібного хуліганства за статтею 173 Кодексу України).
Досвід, який не забувається
У 2005 році, під час відрядження до США (у складі групи з десяти херсонських журналістів – з обміну досвідом), повезли нас якось знайомитися з роботою телерадіостудії в місті Дікейтор (Алабама). Стежкою через густий ліс топаємо на вершину височенного пагорба, до телевежі. Відстав я від колег: вирішив під деревом «полив» організувати. Дивлюся, а неподалік – серед дерев – акуратний туалет із нержавіючої сталі: тепла вода, папір, дзеркало, сушарка електрична для рук. У лісі. Безкоштовно.
Чомусь мені здається, що переважна більшість співгромадян, які прочитали цю інформацію, скаже: так у нас це все назавтра ж розгромлять і розкрадуть. Тож змінюймося, люди! І бажано на краще. Так, і прохання до вас: напишіть, як справи з цією темою там, де ви живете. «На пенсії» читають по всій країні, тож ми з вами дізнаємося про загальноукраїнську ситуацію.
Читайте також:
