Ключові тези:
- Новий Цивільний кодекс ще не ухвалили, але він уже викликав хвилю протестів у різних містах України.
- Критики документа говорять про ризики для власників житла, сімейних прав та свободи слова, тоді як автори запевняють — більшість норм або вже існують, або навпаки посилюють захист громадян.
- Найбільше суперечок викликають норми про розлучення, аліменти, «право на забуття» та захист нерухомості.
Картонки і гасла
Гуляю бульваром біля одеської мерії. І чую — народ скандує: «Ганьба!», «Геть!»
Підійшов ближче. Стоять молоді хлопці. У всіх картонки. Вчитався в гасла. Прислухався.
Ага! Зрозумів. Верховна Рада ухвалила в першому читанні проєкт нового Цивільного кодексу. І тут же отримала холодний душ критики. А це якраз протестують його опоненти.
Вам буде цікаво: Новий Цивільний кодекс може залишити пенсіонерів без житла: 4 небезпечні пастки, про які мало хто знає
Зупинив я дівчину з білим конвертом на голові і з картонкою в руках:
— Що сталося, люба? І що це у тебе на голові?
Вона каже:
— Це чепець служниці. Є такий серіал. Про країну, де жінки обмежені в правах і живуть під контролем держави. Ми вважаємо, що новий Цивільний кодекс теж містить дискримінаційні норми. Наприклад, вводиться розпливчасте поняття «доброчесності». Хто буде оцінювати цю доброчесність? Суддя? Чиновник? Колишній чоловік?
А ви не думайте, що тут тільки феміністки. На мітинг прийшли і хлопці. Там є норми, які можуть вдарити по праву власності. Люди бояться, що можна буде купити квартиру або будинок, а потім ще доводити, що це твоє майно.
Вона окинула мене поглядом і запитує:
— А ви, власне, хто будете?
— Я? Журналіст, — відповідаю.
— То вам до нас треба. Журналістам за цим кодексом дістається найбільше! — каже вона й простягає картонку з написом: «По-дібільному напісан».
Я ввічливо відмовився. І трохи відійшов убік. Мітинги проти Кодексу проходять у багатьох містах, але мій внутрішній Станіславський шепотів: «Не вірю! Або, принаймні, сумніваюся».
Останній раз на протесті я був ще на Майдані. Тоді був зрозумілий привід. А що зараз? Нумо розкладемо все по пунктах: думка опонентів, думка авторів Кодексу і моя власна.
Сімейні конфлікти: розлучення і аліменти
Що обурило противників нового Цивільного кодексу?
- ОБОВ’ЯЗКОВЕ ПРИМИРЕННЯ ПІД ЧАС РОЗЛУЧЕННЯ: суд може змусити подружжя проходити процедури примирення до шести місяців. Народний депутат Інна Совсун вважає, що держава не повинна втручатися у рішення двох дорослих людей жити окремо. Особливо небезпечно це, якщо в сім’ї було домашнє насильство.
- ПРИМУСОВА ЗМІНА ПРІЗВИЩА: якщо після розлучення поведінку дружини визнають «негідною», колишній чоловік зможе через суд вимагати повернути їй дівоче прізвище. Совсун вважає це дивним і принизливим, особливо якщо жінка багато років будувала кар’єру під прізвищем чоловіка.
- АЛІМЕНТИ: зараз можна стягнути заборгованість по аліментах за термін до десяти років. Новий кодекс скорочує цей термін до одного року. На думку Совсун, це вдарить насамперед по матерях, які виховують дітей.
Що кажуть автори кодексу? Руслан Стефанчук, який є одним із авторів документа, нагадує: механізм примирення подружжя існує в українському законодавстві вже багато років. Суд і зараз може надати термін на примирення — аж до шести місяців. Тобто, за словами Стефанчука, це не нова норма, а давно діюча практика. Більше того, автори кодексу стверджують, що новий варіант навіть м’якший за нинішній.
Наприклад:
- якщо подружжя згодне на розлучення і в нього є маленькі діти — термін примирення скоротять максимум до одного місяця;
- якщо мало місце домашнє насильство — примирення взагалі не буде.
Стефанчук вважає, що навколо цієї теми виникло багато емоційних страшилок і перебільшень.
Тепер — моя думка. Я розлучався з першою дружиною у 2000 році. Все виглядало приблизно так: втомлена тітка в суді запитала:
– Може, помиритеся?
Ми відповіли:
– Ні.
На цьому, власне, все й закінчилося. На мою думку, там теж був якийсь місячний термін.
Висновок: я б на мітинг проти цього не пішов.
Що таке «доброзвичайність»?
Термін «доброзвичайність» згадується в новому Цивільному кодексі понад 45 разів.
Чому виникла суперечка? У чинному законодавстві вже є схоже поняття — «моральні засади суспільства». Що це таке — ніхто достеменно не знає. Але це, скоріше, абстрактна фраза без серйозних юридичних наслідків.
Що змінюється тепер? Критики вважають, що «доброзвичайність» перетворюється на повноцінний юридичний інструмент. Суд зможе посилатися на неї під час ухвалення рішень.
Чому це лякає юристів? На думку критиків, в умовах нашої судової системи такі розпливчасті формулювання — прямий шлях до зловживань.
Руслан Стефанчук заперечує:
— «Доброзвичайність» — це термін, яким ми позначаємо загальноєвропейський стандарт (boni mores), що давно присутній у цивільному законодавстві країн ЄС, зокрема Німеччини, Франції, Нідерландів та інших. Цим споконвічно українським словом, підібраним професійною філологічною групою, ми просто замінюємо застарілий пострадянський штамп «моральні основи суспільства».
Тепер — моя думка. Про «пристойність» взагалі можна сперечатися без кінця. Ось, наприклад, чи пристойно цілувати мощі святих? Для одних — це прояв віри та благочестя. Для інших — щось дивне і навіть неприємне.
Або взяти знамениту фотографію Єрмака з іконкою-оберегом у суді. Одні вважають це милим і людським. Інші — блюзнірством або спробою влаштувати релігійну виставу. Тобто проблема якраз у тому, що поняття «доброзвичайності» у кожного своє. А отже, зрештою багато чого залежатиме: від судді, його поглядів, виховання, релігійності та особистих уявлень про «нормальне».
Але, якщо чесно, подібні речі в судах існували й раніше. Судді й без нового Кодексу нерідко ухвалювали рішення, виходячи не тільки з сухої букви закону, а й з власних уявлень про мораль, сім’ю та «правильне життя».
Висновок: особисто я б тільки через це на мітинг не пішов.
Право на забуття: очищення минулого?
Зараз про будь-яку людину в інтернеті можна щось знайти. Ось я, наприклад: Жогов, двічі розлучений, відстрочка, інвалідність, до відповідальності не притягувався. Особливі прикмети — шрам від апендициту. І ще купа всього про мене в мережі крутиться.
Так ось у новому Кодексі є така штука — «право на забуття».
Чому збунтувалися критики? Мовляв, уявіть: йде якийсь діяч з політичної сцени. Скажімо, умовний Віктор Федорович. Або Міндіч. І каже: «Я йду. Хочу, щоб усі відомості про мене стерли. Усі фотографії видалили. Відео знищили. А я буду спокійно купатися на Гаваях». «Не вийде!» — відповідають противники Кодексу. Мовляв, саме так корупціонери й почнуть «підчищати біографії» завдяки цьому «праву на забуття».
Що кажуть автори кодексу? Руслан Стефанчук відповідає: ніякої «зачистки минулого» не буде. Він пояснює, що «право на забуття» давно прописано в європейському законодавстві про захист персональних даних.
При цьому, каже Стефанчук, право на забуття не поширюється на журналістські розслідування, інформацію про чиновників і політиків, архівні та історичні матеріали і взагалі на відомості, що становлять суспільний інтерес.
Тобто, запевняє він, жоден чиновник не зможе просто взяти й стерти своє минуле з інтернету.
Тепер — моя думка. Навіть у Європі право на забуття викликає суперечки. І там теж постійно відбувається балансування: приватність проти права суспільства знати правду. Критики Кодексу знову ж таки побоюються української практики:
- затяжних судових процесів;
- неоднозначних рішень;
- тиску на ЗМІ.
Створити умови, в яких журналістам і аналітикам стане важче працювати — дуже просто. Уявіть — умовний Янукович заявляє:
– Я хочу скористатися «правом на забуття».
Журналісти, звісно, на дибки. А він подав до суду — і на Канари. А ти років сім судишся.
Висновок. Якщо з’являється хоч найменша загроза утисків журналістів — я тут як уродився. Але тут загроза хитка й незрозуміла.
Квартирне питання і земля
Що лякає противників Кодексу в питаннях землі та нерухомості: деякі норми можуть спростити привласнення державної та комунальної власності. Вони побоюються:
- махінацій з реєстрами;
- «чорних» нотаріусів
- і схем, при яких землю або майно зможуть тихо переоформляти через суди і реєстрацію.
Особливо тривожно це звучить під час війни: багато людей виїхали, квартири стоять порожні, документи втрачаються, а державне майно стає ласим шматком.
Думка захисників Кодексу: нові норми якраз мають краще захистити чесну людину. Наприклад: людина купує квартиру, перевіряє документи, дивиться реєстр, платить гроші. А через роки раптом з’ясовується: колись дуже давно квартиру незаконно вивели з державної власності.
Суд повертає майно державі. А людина залишається:
- без квартири
- і без грошей.
Це несправедливо. Тому новий Кодекс пропонує: якщо держава забирає майно у добросовісного покупця, вона повинна заздалегідь внести компенсацію на депозит суду. Тобто: немає компенсації — немає рішення суду.
Тепер — моя думка. Чесно кажучи, тут вже починається така юридична еквілібристика, що пересічній людині розібратися в цьому майже неможливо.
Одні юристи кричать: «Кодекс хороший! Він нарешті захистить чесного покупця квартири!» Інші кричать: «Вас усіх пограбують! Заберуть останнє, що ще не відібрали!» І ось тут я, мабуть, залишу битися професіоналам. А сам стоятиму осторонь і подивлюся, хто кого.
Розмірковуючи над усім цим, я блукаю бульваром і раптом бачу — там прогулюється зі своєю маленькою донькою знайомий адвокат Юрій Канікаєв. Він не соромиться висловлювати власну думку, його не обдуриш. Я вирішив запитати його думку:
— Чому люди протестують проти Кодексу?
Юрій Канікаєв відповідає:
— Сенс цих виступів зовсім не в тексті закону. Вісімсот сторінок якого, разом із тисячею шістьмастами сторінками порівняльних таблиць, ніхто особливо не читав. Тут політика на першому місці. Зеленському хочеться стати «батьком» нового Кодексу, як одного з основних документів країни, рівня майже Конституції. Його противникам хочеться його з’їсти, і вони шукають приводи і виривають з контексту те, чого там, можливо, й немає. А депутати замість дискусії та прозорих процедур голосують за партійною дисципліною, інакше партія скасує доплати, які становлять значну частину їхнього сімейного бюджету.
Висловив юрист свою думку і пішов далі гуляти з донькою. А я замислився і дивився на мітинг. І тут до них у ряди втиснувся хлопець. З картонкою. На ній написано: «Ні – свавіллю ТЦК». Раптом казна-звідки узялася поліція. Раз — і «запакували». Я й пішов собі додому.
І ось що скажу. Цей Кодекс точно не під час війни ухвалювати треба. Його треба віддати юристам. Нехай обнюхають, спробують на зуб і винесуть вердикт.
А тоді вже ми вирішимо: палити нам шини чи ні. Трясти картонками чи ні.
Мій вердикт: не на часі!
Читайте також:
