Ключові тези:
Пам’ятаю, як на початку 80-х ми з батьком розкладали на підлозі велику карту світу і прокреслювали майбутній маршрут його судна.
Вам буде цікаво: Ви можете сидіти на скарбі: експерт пояснив, які старі речі реально коштують грошей
«Ось тут вантажимося», — каже він і ставить фломастер на порт Одеса. Потім веде ним униз: «Спочатку — Босфор. Вузько тут, бачиш? Наче хтось стиснув землю пальцями. Течія сильна, кораблі йдуть обережно, майже пліч-о-пліч».
Червона лінія петляє далі: «А ось — дивись уважно — Суецький канал. Це люди прорізали землю, щоб скоротити шлях». Я слухаю затамувавши подих. Мені, звісно, були цікаві і кашалоти, і акули, і бурі з тубільцями (аборигенами). Я не був позбавлений морської романтики, адже бував у батька на кораблі. Пам’ятаю вогні портових кранів, що відбиваються у чорній воді.
І особливий запах: мазут, пшениця, нафта і ледь зіпсовані банани. Його ні з чим не переплутаєш.
Але трьох днів вистачало, щоб вивчити все суховантажне судно вздовж і впоперек. А потім ставало нудно. Гойдатися на залізному пароплаві пів року? Ох, не зміг би.
«Ось це запам’ятай — Баб-ель-Мандебська протока. «Ворота сліз», — продовжував батько. — Не просто так назвали. Вузько, течія, вітри. Тут завжди було непросто». Нарешті він зупиняється, стукає пальцем: «Ось вона — Індія».
Я зітхаю з легким сумом. Бо одразу визначав: «добрий» буде рейс чи ні. Тобто — чи зможе батько купити в тих країнах іграшки.
Нікчемною була Індія. Про неї я знав із розповідей, що там ідеш вулицею і переступаєш через жебраків. Іграшок там немає. Хіба що божків багаторуких привезе, але їх одразу ставили за скло у сервант.
Цілком марною була Північна Корея. Саме там у нашої товстої спанієльки Хільди (яку батько брав у рейс) полум’яні борці з капіталізмом украли цуценят. На судно піднімалися прикордонники та керівництво порту. Ось хтось із них. Зголодніли, мабуть, зовсім «чучхе». Батько привіз звідти значок Кім Ір Сена зі паспортом. Давали в урочистій обстановці — зі школярами та букетами. А іграшки корейські були ще потворніші за радянські.
Жахливий щодо іграшок був і В’єтнам. Батько туди ходив часто, і вдома з’являлися рогожі, бамбукові фіранки, а на балконі в обплетених соломою пляшках грілася «зміїна горілка». У ній товстими кільцями чорніли заспиртовані змії.
Ось якщо батько йшов до Японії чи Сінгапуру — це було чудово. Хай вибачать мені мою меркантильність. І, звичайно, вишенькою на торті був чарівний Гонконг. Батько казав, що там є ціла вулиця магазинів із іграшками. Звідти він привозив гумових «карателів» (так називали ми, хлопчаки, голоторсові, у штанях кольору хакі, фігурки з автоматами) або його — робота!
Синій, легкий, із квадратними грудьми. Він ішов, ледь хитаючись, ніби щойно зійшов із космічного корабля. А на грудях, в екранчику, жили світи. Там оберталися планети — яскраві, неможливі. Таких кольорів у радянській палітрі просто не існувало: якісь зоряно-сріблясті, наче світло, а не фарба.
І коробка з «хижими» ієрогліфами. Я дивився у ці груди-віконце, і відбувалося справжнє чаклунство. Ось тут — наша квартира, чавунна батарея, на якій сушаться мокрі рукавички. А ось там — Гонконг, вогні, яких ми ніколи не бачили. Цей робот подолав пів світу, щоб стати моїм скарбом.
Нинішнім молодим цього не збагнути. Зараз замовив на «Аліекспрес» — і через тиждень забирай на пошті що завгодно. А тоді весь мій клас був убитий роботом наповал. Потім років за п’ять мого робота подарували якомусь хлопчику. Я, вже дорослий шкет, насупився: «Як це! А раптом він по ньому молотком ударить?». Так і розчинився мій гонконзький друг у радянському тумані.
І тепер я маю сказати, що у багатьох збереглися батьківські подарунки зі 70-х, 80-х. У сім’ях моряків чи військових є різні іграшки, привезені зі тривалих рейсів та відряджень. Зрозуміло, що в Україні вони якщо і є, то не більше десятка.
Нещодавно гортав всесвітній аукціон eBay і раптом завмер. Рука затремтіла. Це він! Мій робот. Червоні підошви, сріблясті «вуха», руки-ключі та коробка з тими самими ієрогліфами.
Ціна — 330 доларів. Ціла зарплата. Втім, він і в СРСР коштував як місячна праця інженера. «Вибач, дитинство, — подумав я. — Не маю на тебе грошей. А якби й були — краще б ЗСУ дрон купив».
Зараз в Україні такі раритети — рідкість. На ОЛХ бачив схожого японського робота «Атака марсіяніна» (Horikawa S.H., кінець 1960-х – початок 1970-х) за 8 500 гривень (приблизно 200 доларів). Господар його беріг, навіть коробку зберіг, але лот висить місяцями — ніхто не купує.
Заглянув на австралійський аукціон. Там робот із 60-х із червоною антенкою на голові, японський «телевізійний» ALPS іде за 650 доларів. Бо там — колекційний ринок, люди купують ностальгію за гроші. А у нас — війна, розбиті долі й потреби виживання. У нас речі продають не за стільки, «скільки вони коштують», а за стільки, за скільки їх готові забрати тут і зараз, щоб вистачило на ліки чи комуналку. І ось чому той самий робот в одному місці — колекційний лот, а в іншому — просто річ, яку терміново потрібно продати.
Ми, щоправда, не дійшли до того, щоб міняти коштовності на картоплю та хліб та спалювати стільці у буржуйках. І, гадаю, не дійдемо. І у мене є робка надія — хочете, називайте це «чуйкою», — що війна скоро закінчиться. І ми зможемо не продавати шматочки нашого дитинства.
Читайте також:
Середа, 13 травня, принесе Україні різку зміну погодних умов. Частина регіонів опиниться під впливом грозового…
Після короткого періоду спокою геомагнітна ситуація різко погіршиться. Уже 13 травня фахівці прогнозують магнітну бурю…
Щавель — одна з найпопулярніших весняних зелених культур, яку цінують за яскравий смак і велику…
Цифрові технології приносять літнім людям більше користі, ніж вважалося раніше. Нове наукове дослідження показало, що…
Українцям, які планують подорожі до країн ЄС з домашніми тваринами, доведеться врахувати нові вимоги до…
У Національному антикорупційному бюро заявили, що президент України Володимир Зеленський не фігурує у справі про…