З Геннадієм Ашмаріним ми познайомились у нього вдома. На вулиці холодно, а тут – особливий затишок і тепло. Бо топиться піч. Звичайна собі піч з минулого, живе тепло. Геннадій Іванович посміхається: «Їй багато років. Як і мені». Та ні, піч молодша. Бо нашому герою 2 березня виповнилося сто років. Так, так, розміняла людина другий вік.
Він народився 2 березня 1925 року в Казані. Працював слюсарем, а вже після Другої світової війни закінчив ВНЗ, потрапив в Одесу, працював на заводі головним конструктором, з 1985 року ― на пенсії.
― А де ви закінчили війну?
― Дійшов до Берліна.
Отак тепер у нього ― «та війна», «сьогоднішня війна». «Сьогоднішню» сприймає як таке, що не піддається розуму (каже: «Досі не вірю!»).
― Ну як таке могло статися? ― питає Геннадій Іванович, наче я змогла б дати йому відповідь.
А потім замислюється, додає:
― Доля подарувала мені довге життя. Так от, якщо й бажаю чогось зараз, то це тільки б дожити до того дня, коли цей жах закінчиться. Собі бажаю це, усім бажаю те ж саме.
Сам про себе каже: «У мене було щасливе життя».
― У мене на війні була тільки контузія. Легка. За все життя практично не хворів, у лікарню ніколи не потрапляв. Хіба це не щастя?
― Щасливе життя. Наче й труднощів не було?
― Звісно, були. А що, вдається комусь прожити без труднощів? Але ж ось, скоро мені виповниться сто років*. Вік. То хіба це не щастя? Та й все інше. Живий ― вже щасливий. Чи не так?
Питаю про якісь його особисті секрети довголіття. Геннадій Іванович знов посміхається:
― От ніколи не знаю, як на це відповісти. Немає у мене ніяких секретів. Я не сидів на якихось особливих дієтах. Їв і зараз їм те, що зветься простою їжею. Не курив, не пиячив. А якщо до секретів. Знаєте, такий в мене характер: я ніколи не удавався в смуток. Відчай ― це не про мене. Ну ще й активним завжди був. Й досі дерева обрізаю, хоча син за це на мене сердиться.
Після війни зустрів своє кохання. Жінка ― одеситка, вона й перевезла свого чоловіка у рідне місто біля моря. Народили сина й доньку, має наш ювіляр онука. Зізнається:
― Знаєте, навіть в такі тяжкі часи, в які ми тепер живемо, мене підтримує любов до життя. Завжди любив життя. Може, тому й живу довго.
І знов нагадує про свої два секрети: ніколи не треба впадати у відчай і завжди зберігати активність.
Додає:
― А взагалі. Знаєте, так вийшло, так доля розпорядилась. До речі, я не з сім’ї довгожителів. Батька не стало, коли йому було шістдесят.
Він дивиться телевізор, слухає передачі, стежить за новинами. Так, є проблеми зі слухом, ще наш герой поскаржився, що не може вже багато (як раніше) читати.
― А взагалі-то я ― щаслива людина, ― знов посміхається Геннадій Іванович. ― Мабуть, тому що знаю: кожне життя ― це доля. Що посилає ― треба брати. А брати ― це виконувати свої обов’язки. У кожного вони свої. Тож все просто. Ну ще, зізнаюся: я ― оптиміст. Вмію радіти життю. І ніколи не сиджу без діла.
***
Геннадію Івановичу допомагають діти, син кожного дня приходить до нього. Каже, завжди було йому, з кого приклад брати. З батька, звісно.
Коли я виходила на вулицю, біля воріт мені зустрілись сусіди Геннадія Івановича. Подивились на мене уважно, запитали навіть, до кого це я приходила. Коли дізнались, одразу усміхнулись:
― Геннадій Іванович ― це ж наша людина-легенда.
Марія Котова
Фото авторки
*З Геннадієм Ашмаріним ми зустрілися напередодні його дня народження.
Вас також можуть зацікавити новини:
Для того щоб зробити якісний ремонт в домі зовсім не обов’язково звертатися за допомогою до…
Святвечір в Україні пройде з відчутним похолоданням і мінусовими температурами вночі. Синоптики попереджають про ожеледицю…
Кінець грудня пройде під знаком відносно спокійного Сонця. Втім, навіть слабкі геомагнітні коливання можуть датися…
Вчені вперше детально пояснили, чому гранат називають фруктом молодості. Йдеться не про чарівний ефект, а…
Присутність українських біженців у Польщі стала не тягарем, а джерелом економічного зростання. Офіційні дані свідчать:…
Земельні конфлікти між сусідами — не рідкість, але інколи вони переходять небезпечну межу й закінчуються…