1971 року я ощасливив Одесу вступом до інституту зв’язку. П’ять студентських років до дрібниць зафіксувалися у пам’яті. І тому, коли я, переживши окупацію Херсона, у грудні 2022 року залишив рідне місто, яке варварськи обстрілювалося рашистами, і прибув до Одеси, багато чого в цій пам’яті спливло. Дуже прикольно порівнювати те і це життя. Ні, я не любитель тупо скиглити про хліб по 16 копійок і «Лікарську» ковбасу по 2,20. Краще поговорімо «за одяг».
На цю тему тоді, у грудні минулого року, мене надихнув одеський безпритульний (не люблю нелюдське скорочення БОМЖ) біля сміттєвих баків поблизу «Привозу». Він був у пижиковій шапці, у дублянці та в джинсах.
У тій моїй студентській Одесі так статусно одягалися тільки моряки, які ходили закордон. На той час загального дефіциту про людину часто судили по одежі. І я це чітко відчув.
Приїхав я вчитися у туфлях від Херсонської взуттєвої фабрики. Їх випускали тільки траурно-чорного кольору, і в нас був жарт: в таких тільки в останню путь людей відправляти. Але служили вони довго, і навіть куплені за розміром, всі роки, будучи жорсткими, нещадно мучили кісточки на ногах. А тут заходжу я в маленьку хлібну крамничку, і до мене, оцінивши мене поглядом, звертається здоровенний бугай, який розмовляв з продавщицею в рябчику: «Що це за шкраби на тобі? Не ганьби Одесу!» І він з авоськи дістав загорнуті в газету (як зараз пам’ятаю, це було «Знамя коммунизма») туфлі моєї мрії: елегантні, гостроносі, не чорні, м’які, зручні – я приміряв. І, не торгуючись, відрахував благодійникові добру частину своєї першої стипендії. Назавтра я вже хизувався в інституті своїм новим взуттям. І додому після лекцій діставався не як звичайно трамваєм, а пішки, незважаючи на дощ: нехай всі бачать мою обновку. І заздрять. Ближче до свого будинку я вже шльопав шкарпетками по калюжах: на обох туфлях відклеїлася підошва.
На подвір’ї мені зустрівся сусід – перукар дядько Сьома. Він зацінив ситуацію з моїми туфлями і сказав: «Так, в’юношо, ти таки з розбігу зроблений. Тобі всунули туфлі для небіжчиків, одноразові. Нещодавно партію з Єгипту завезли. Ну нічого, це платний урок, запам’ятаєш. Підсуши копитця і за годину зайди, я тебе підстрижу за «спасибі», шлемазле*». Я зайшов, отримав «за спасибі» свій напівбокс, а урок – таки так – запам’ятав.
Вище я згадав шкарпетки – так і з ними пов’язана історія. Шкарпеток було безліч, нормальних, якісних, але не модних. А в моду тим часом увійшли яскраво-жовті та яскраво-червоні. Нейлонові. І так само хотілося в таких похизуватися. Зрозуміло, вони з’явилися на «товчку», але ТАКІ гроші на шкарпетки витрачати? Ні, ми підемо іншим шляхом, вирішили ми зі Славиком, з яким разом квартирували. Його мама була майстринею з в’язання.
Ми прикупили скільки потрібно білої вовни і відправили до села Пухечень Новоаненського району Молдови. І незабаром вовна повернулася до нас у вигляді двох пар теплих в’язаних шкарпеток. Звичайно ж, ми не збиралися носити їх узимку нікому не помітними у черевиках. Це були шкарпетки на весну і літо. Фарбувати їх у хімчистці? Ага, зараз: дешевше пофарбувати самим. А на зекономлені ще по келиху пива у Ізі випити (це була розливна точка неподалік інституту, де, як нам здавалося, пиво розбавляли менше за загальноприйняту в Одесі норму).
Купили пакетики з фарбою і вже навесні в аудиторії ніби ненароком задирали штанину, щоб були помітні модного кольору шкарпетки. Щоправда, через недосвідченість ми, мабуть, порушили технологію фарбування, і шкарпетки не лише жахливо линяли при пранні, а й забарвлювали у свій отруйний колір ноги, що аномально пітніли в них. Але ж це дрібниці життя, чи не так?
Серед моїх перших одеських придбань запам’яталася мені й зимова шапка – звичайна вушанка. З Херсона до Одеси я привіз свою хутряну феску – з хутряним козирком, зате без «вух». А зима з 1971-го на 1972-й видалася тут надзвичайна: мінус 30, аж море в порту замерзло. Пройшовся я вулицею, повернувся додому, а вуха білі й нечутливі. У теплі вони стали схожі на вареники з вишнею, та й біль – мамо, не журись. Співмешканці пожертвували мені чарку горілки на розтирання, але я на такий акт вандалізму не пішов і прийняв її, як кажуть лікарі, перорально. І щойно трохи потеплішало, аж бігом прикупив тривух у «Пасажі». Не пижиковий, звісно, як у того безпритульного, а цигейковий.
А ось джинсів у студентські роки я не мав. Бо це було щось неймовірне, космос. Ось, наприклад, у нашу компашку входила одеситка Ірина Б-ч. Її тато був капітаном якогось теплохода ЧМП, і зарубіжжя було для нього рідною домівкою. В Іри завжди можна було стрільнути її улюблені сигарети «Пелл-Мелл» – жаба її реально не душила, і вони в неї не закінчувалися. Ми ж, злиденні та нужденні, дозволяли собі купити пачку штатівських сигарет десь раз на квартал. П’ять карбованців – це гроші. Пачку розтягували на місяць, а потім ще кілька місяців у цій пачці мешкав болгарський «Опал» або «Стюардеса» за 35 копійок – типу с понтом під зонтом, а сам під дощем. До речі, тоді ще жарт був: – Вам стюрдесу? – Ні, дякую, у мене «опал». Так ось, на Ірчиному весіллі її обранець Толік був не як голота одягнений у кримпленовий костюм (тоді ця хімія тільки в моду входила), а у джинсовий костюм. Якщо не вся Одеса, то половина Одеси точно тоді про нього говорила. Що ви, жартуєте – джинсовий піджак.
Після закінчення інституту я поїхав додому, почав інженерити з непоганою зарплатою 124 рублі, одружився. А коли за рік мені різко підвищили оклад – до 127 п’ятдесят – дружина сказала: настав час здійснення твоїх мрій.
Морячка у неї на роботі сплавляла джинси, і вони опинилися на мені. Щоправда, підійшли лише у поясі. Ну і що? І ми заплатили 200 карбованців. Джинси були на мене довгі й сильно розкльошені. У майстерні з них зробили класику, а з обрізків мені змайстрували ще джинсову кепочку – шестиклінку. Її на маківці вінчав ґудзичок, теж обгорнутий у джинсу. Черепушка у мене не дрібна, шістдесят перший розмір, кепочка була набагато менша, і я просто укладав її зверху плазом на голову. У вітер я її не носив – здувало. Більше того, з обрізків кепочки у мене ще вийшов джинсовий ремінець на годинник. Здійснення мрій…
***
З тиждень тому я завітав до свого інституту в Одесі. Весь такий із себе з голови до п’ят я був у джинсусі. На голові зачіску «під Котовського» – вже не напівбокс – покривала джинсова тюбетейка (25 гривень на Старокінці), для більшої солідності на лобі у неї вишили напис «JEANS». Джинсова сорочка WRANGLER (Іринкин Толік на весіллі про таке і не мріяв) – 50 гривень у секонді. Джинси «SUPER RIFLE» – 100 гривень там же. На ногах джинсові мокасини напівзатертої фірми – 50 гривень у секонді. Джинсовий піджак (стан – ляля, 70 гривень у секонді) через спеку я одягнути не наважився, перекинув через руку. Дешево й сердито. Але ніхто не звертав на мене уваги, всі пробігали повз у своїх справах і турботах. Та нічого іншого я, зрозуміло, й не чекав. Порталу у минуле не існує навіть біля колишнього інституту зв’язку. А якщо чесно, то нафіг він потрібен, той портал? Те, що потрібно, живе у нашій пам’яті. А ми маємо жити сьогоденням. І головне – майбутнім. Адже у нас все «спереду» – чи не так, читачі?
Валерій Боянжу, Херсон – Одеса
*Шлемазл – людина, якій хронічно не щастить.
Фінансовий ліміт на один подарунок становить 1500 грн. Фото листів будуть публікуватися на сторінці фонду…
Використання перев'язувальних матеріалів, бинтів та ранозагоювальних засобів є важливою частиною медичної практики та першої допомоги.…
Деякі українці, які постраждали через війну, можуть розраховувати на певні пільги від держави.
Пенсіонери мають низку обов’язків перед Пенсійним фондом України. Невчасне інформування про зміни у вашому житті…
На місці події працюють екстрені служби, які надають всю необхідну допомогу постраждалим. Також тривають аварійно-рятувальні…
Розмір допомоги сягає 5000 гривень на кожного члена родини.