«Я не просто вірю в Перемогу, я впевнена у ній»

І сьогодні наша історія про пенсіонерку з Одеси Олену Карачевську, яка незважаючи ні на що не лише сама не втрачає почуття оптимізму, а й заряджає ним інших.

Олена створює дивовижні книжки

Олена Карачевська – педагог і психолог, письменниця і поетеса. Вона щаслива мама і бабуся: троє дітей, четверо онуків. Розмовляю з цією 63-річною жінкою і відчуваю, що вона ніби знає якусь особливу таємницю. А якщо й не таємницю, то відповідь на запитання: як у дні повномасштабної війни, яка триває вже чотирнадцять місяців, залишатися сильним духом, жити повним життям, ще й іншим дарувати радість, надію та підтримку?

Все трудове життя Олена працювала з дітьми з особливими потребами. І для цих діток, а потім і для своїх онуків, складала вірші та дивовижні історії. Каже, що це було не просто захопленням, а “самозрозумілою річчю», без чого просто не уявляла собі роботу і дозвілля.

Потім її онуки підросли і запитали у своєї бабусі Лесі (так Олену називали з дитинства, так і народилося її друге ім’я на книжкових обкладинках), чому ж вона не видає ці історії й для інших дітей. І вона почала видавати свої книжки. І стала авторкою близько сорока книжок для дітей та підлітків. Найрізноманітніших, у тому числі – і про улюблене місто.

Дарує дітям радість

Дивлюся на книжки Олени Карачевської, дивуюся: яка ж багата творча палітра. Тут і подарункове видання із 12 книжок «Казки бабуні Лесі» – для наймолодших читачів, а тут – вже для старших дітей, для підлітків. А ось зовсім новенька книжка «Одеські котусики» порадує і дорослого читача, і дитину.

Здається, дарувати радість – основне призначення Олени Карачевської.

– Дуже намагаюся, щоб це було саме так. І одразу скажу: вважаю себе щасливою жінкою. Так, я вже на пенсії, до того ж маю чималу проблему зі здоров’ям – діабет. Новий етап мого життя став іншим: дарую свої книжки дитячим бібліотекам, зустрічаюся з дітьми, розповідаю їм історії з книжок, бачу вдячний відгук і радість в очах. Значить, моя творчість важлива і потрібна. Якось одна дівчинка на такій зустрічі, а це були дітки з тієї самої групи з особливими потребами, навіть портрет намалювала, подарувала мені. Один із найкращих подарунків у моєму житті.

Втікала від «російського миру» на човні

Наша розмова з Оленою якось сама собою переходить на найболючішу тему.

– Я знала, що буде війна. Ніхто навколо мене в це не вірив, а я навіть своїх дітей готувала до цього. Ну, щоб шоку у них не було, як у багатьох. У повітрі так і витало, що це станеться. Знаєте, я після інституту призначення отримала до Придністров’я. Коли там почався весь цей військовий жах, втекла до рідного міста. Тікати від «російського миру» мені тоді довелося на човні Дністром. Тож це вже моя друга війна.

– Ви кажете, що цього разу шоку не було. А що було? Переляк?

– Ні, такої вільності ні я, ні чоловік дозволити собі не могли. Я одразу всіх дітей з їхніми сім’ями скликала. Ми всі разом швидко облаштували (у нас приватний будинок) укриття в підвалі. Вирішили, що нікуди їхати не будемо. Тим більше, що у нас біда в домі: старший онук – «спінальник». Пам’ятаю, дивилася на дітей та онуків, переконувалася, як мала рацію, що «провела роботу» ще перед війною: не побачила в них найнебезпечнішого – паніки.

Про «центр оптимізму» і віру в Перемогу

– Тобто ваші професійні психологічні навички з початком війни не стали у пригоді?

– Моїм дітям та онукам – ні. А от із сусідами та деякими знайомими доводилося спілкуватися як психолог. І зараз іноді доводиться: люди іноді дзвонять, просять про допомогу або просто звертаються по пораду.

– А у своїй сім’ї ви – центр оптимізму, я правильно зрозуміла?

– Ну, а хто ж, якщо не я? Я взагалі такою народилася, я – в тата. Він був у мене дуже сильною і позитивною людиною. До того ж я – одеситка.

– А у що ви вірите?

– У Бога я вірю. Мене ще запитують, чи вірю я в Перемогу. Я не просто вірю, я впевнена у ній. З першого дня війни впевнена. І взагалі самі подумайте: ну хіба може бути інакше?

Марія Котова
Фото авторки

Читайте також:
«Добре жилося б, якби не війна»