Язичники мимоволі передчували, що смерть – не кінець існування. Релігія роду химерно вплелася у християнство і набула зовсім іншого звучання, будучи заплідненою Духом Святим.
Церква стала протиставляти себе і свою віру дитячості язичницького сприйняття. Лише внісши деякі виправлення в морально-етичну сферу – дала можливість вірним не відлучати себе від любові до близьких, які перебувають за межами земного життя. Тому Радониця була сприйнята у православ’ї прихильно і прийнята як корисна традиція.
Радониця завжди настає у другий вівторок після Світлого Христового Воскресіння. Чому саме у вівторок – загадка. Хоча підказка є.
На Фоміну неділю (першу неділю після великодньої седмиці) належаться перші шлюби. У цей час багато пар поспішають укласти свої шлюби. І в народі прозвали цю неділю «Червоною гіркою» заради багатьох гулянь на прикрашених гірках. Щоб не турбувати бенкетуючих і на другий день і дати молоді спокій, понеділок залишається «днем без навантаження традиціями».
А у вівторок Церква квапить згадати про покійних. Цікаво, що не тільки на Русі, а й на Балканах, і в римській традиції, і у кельтів належалося після укладання шлюбу йти по благословення на батьківські труни. Ось якось тут звичаї й ув’язані. І смислову важливість дотримано, і християнство не зганьблено, і стародавність поважають.
Чим цей день відрізняється від інших? І навіщо йти на цвинтар? Як не дивно, у богослужбовому уставі нічим особливим цей день не виділено. Але саме з цього дня можна знову повертатися до практики церковного поминання померлих. І тому у храмах уперше після Великої середи служать заупокійні служби.
Вже тоді люди розходяться на цвинтарі до могил близьких. Для чого? Ні, ні, не для того, щоб їсти і пити на цих горбках поховання! Знову ж таки – для молитви.
Багато хто домовляється про те, щоб священик відвідав могили, біля яких вони чекають, щоб здійснити поминальну службу. Деякі й самі мирянським чином моляться, псалтир читають, великодні пісні співають. Церковні свічки на могилах запалюють, лампади…
Ідуть і для того, щоб жебракам подати за упокій душ рідних. Сьогодні особливо багато стало у нас інвалідів, мучеників, сиріт, вдів. Вони потребують нашого співчуття, а ми потребуємо їхнього сумування до Бога про наших покійних. Такою є дружба у ці дні знедолених з нами, що піклуються про християн.
Багато родичів зустрічаються на могилах близьких. Іноді навіть уперше бачаться, знайомляться, особливо з молодим поколінням. Цвинтар – місце примирення: тут усі знаходять собі заспокоєння! Тому трапляється, що вороги над могилами миряться, христосуються примирливо, долаючи ворожнечу та непорозуміння.
Так і створюємо цю саму горезвісну радість померлим, переносячи великодню втіху до їхніх трун. Життя живе, а смерть не скасовує життя. У Христі, у Його Воскресінні, набуває чинності саме поняття «життя». Адже Він «смертю смерть поправ і живим у гробах живіт дарувавши»!
ДО ВІДОМА. Радониця у 2023 році – 25 квітня.
Архімандрит Аліпій (Світличний)
