Працювало лише російське телебачення і радіо
Сьогодні Валентина Степаненко живе в орендованій квартирі в Києві. І говорить: «Я вдома, серед своїх! І дуже щаслива». Її родина сьорбнула воєнного лихоліття з 2014 року, коли російські війська окупували Донецьк.
Сім’я Степаненко всі ці роки чекала, що ось-ось Збройні сили України звільнять Донбас. Не вірили, що війна затягнеться на довгі вісім років і переросте у нестерпні бої за свободу і незалежність від тих, хто називав себе «братами». Вони вірили в Україну, любили її і чекали визволення. Знайомі казали, що наші війська стояли під Донецьком. А команди «захопити Донецьк» не було. Були тяжкі бої за Іловайськ, за Маріуполь, а російська пропаганда зомбувала населення.
– Потім сталося так, що ми дев‘ять місяців не отримували пенсії. Не було за що купити хліба. Люди помирали. Коли ж Росія стала виплачувати пенсії, чимало хто добре відгукувався про Путіна, забувши, що страждань зазнають саме через імперські амбіції Росії. На жаль, там працювало тільки російське телебачення і радіо, – розповідає переселенка.
Гряде війна за Донбас
Незадовго до початку широкомасштабного наступу російських військ на нашу країну менша донька, яка мешкала в Росії, зателефонувала додому.
– Мамо, залишайте все і виїжджайте. Гряде велика війна за Донбас, – просила дочка.
Але Валентина Василівна не могла повірити, що Росія розширить воєнну палітру дій проти України, брати ж начебто, розмірковувала жінка. Коли почалась окупація, родичі залишали Донеччину і виїжджали хто куди. А Степаненко залишилася поруч із сім’єю доньки Тетяни.
Коли ж Росія розпочала широкомасштабне вторгнення, Валентина та її рідні були шоковані. І чутки надходили недобрі: наші здають південь, незабаром паде Київ.
– Російська пропаганда казала, що Маріуполь розбили «азовці». Показували такі фільми, в яких нібито українські солдати заходять у будинки і розстрілюють стариків і дітей. Люди дивляться телевізор і вірять. Вони навіть не хочуть подумати про те, хто знімає ці фільми про «злих бандерівців». Пропаганда – страшна машина,– розповідає Валентина.
По місту скрізь розклеювали літеру «Z», з нею їздили автомобілі, що не стільки наводило страх, скільки викликало злість. Від інсульту померла сваха. Вона залишилася з доччиною сім’єю, трьома кішками та собакою.
– Морально було дуже важко. Ловила себе на тому, що хочеться підняти камінь і жбурнути у автомобілі, на яких були «зетки». Ледве стримувалася. Тиск зашкалював, – каже жінка.
Потім почалися проблеми з водою. У людей пульсувала лише одна думка: «Піде вода чи ні?». Ні про що інше думати не могли.
Як залишали рідний дім
А коли дочка сказала, що вона більше тут жити не може, і зібрала свої валізи, Валентина Василівна зрозуміла, що треба зоставляти Макіївку і їхати до родичів у Київ.
Зять категорично не хотів залишити власний будинок, наголошуючи на тому, що він ні за що не залишить свій дім, котів і собаку, хай там що.
– Квартиру ще можна покинути. А власний дім, своє гніздечко, звите з любов’ю для своєї сім’ї, звичайно, тяжко залишити, – розмірковує Валентина.
Вона розуміла і поділяла почуття зятя. А жінки вирушили в дорогу, прагнучи свободи і незалежності від варварів.
Щоб убезпечити своїх рідних під час переселення, донька розписала для них маршрут, яким краще дістатися з тимчасово окупованої території до столиці України. А їхати довелося через території сусідніх держав.
Бог вів їх додому
В дорозі багато чого довелося пережити жінці, яка перенесла коронавірус, інфаркт і депресію після смерті чоловіка. Здавалося, немає ані сил, ані здоров’я. Але Бог вів її додому.
Було холодно, голодно, не скрізь зустрічали привітно, особливо коли маршрут пролягав через російську територію. Відчувалася ненависть до тих, в кого українські паспорти. Були проблеми з візою, з ночівлею.
Маршрут вів і через Грузію, де довелося затриматися через оформлення візи. Але жінки читали молитви. І переконані, що саме тому, у своїй більшості, на шляху зустрічалися добрі люди, які давали їм прихисток, безкоштовно годували в кафе, дізнавшись, що це українці. Випадково познайомилися з волонтерами, які опікувалися ними.
В міському транспорті українців перевозили також безкоштовно, і це дало змогу їм побачити красоти Грузії.
Потім була Польща. І тут їх зустріли доброзичливо і гостинно. Пустили відпочити в кімнаті матері й дитини. Там також була безкоштовна їдальня для українців. Пропонували залишитися в Польщі. А їх тягнуло додому, до України. Спочатку оселилися в Івано-Франківську, там же пройшли курси української мови, бо відчували, що їм треба поновити знання. Дочка влаштувалася на роботу. Та родичі кликали до Києва.
-
Тепер ми – в серці України. Ми вдома. Тут мої племінники, брат. Дочка працює. На Донеччині залишилося багато моїх друзів. Загалом, там добрі люди і більшість з них чекає визволення українськими військами. Живемо думкою, що Донецький край скоро звільниться від окупантів, – говорить Валентина Василівна Степаненко.
Любов Кузьменко
