Останній бойовий наказ командир механізованого взводу Василь віддав після 15-ї години 26 грудня. А потім було поранення – прикре й небезпечне. Мінометний осколок потрапив під пах, пошкодив руку і застряг біля хребта. Було дуже боляче, але під щільним ворожим вогнем офіцер ще з трьома пораненими побратимами все-таки спромігся дістатися пункту евакуації та вижити всім смертям на зло!
Працював у Польщі, а на вихідні повертався до України грати за футбольний клуб
Це, так би мовити, лише один із епізодів тривалого бойового шляху нагородженого орденом «За мужність» ІІІ ступеня командира взводу однієї із механізованих бригад лейтенанта Василя на псевдо «Тренер».
Чому «Тренер»? Тому що за фахом він – тренер з футболу. І цю спеціальність 30-річний офіцер здобув після закінчення Львівського державного університету фізичної культури. Упродовж п’яти років навчався там Василь та паралельно опанував військову спеціальність, займаючись на кафедрі військової підготовки Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Тож, зі стін навчального закладу Василь вийшов не лише тренером, а й молодшим лейтенантом запасу. Щоправда, за фахом він поки ще не працював, але і зі своїм улюбленим футболом до самого початку широкомасштабного російського вторгнення майже не розставався.
– Серйозно займатися футболом я розпочав в 9-го класі, записавшись до футбольної секції. У шкільні та студентські роки на позиції правого захисника грав за команду міста Нововяворіськ та захищав кольори футбольного спортивного клубу «Яворів». А одразу після закінчення університету хлопці, з якими грав в одній команді, запропонували мені спробувати свої сили в одному із футбольних клубів Польщі, де вони, до речі, на той час і виступали. Я погодився, про що, звісно, не шкодую, – розповів «Тренер».
За його словами, згодом виявилося, що власник клубу одночасно також є керівником будівельної фірми, що спеціалізувалася на виконанні монолітних робіт. Знайшов він робоче місце і для Василя, який в подальшому впродовж майже двох років, як-то кажуть, поєднував приємне з корисним. Переважно у вихідні грав у футбол, а у будні завзято опанував ще одну спеціальність, навчаючись майстерності в’язці арматурних каркасів, монтажу опалубки фундаменту, стін, колон та перекриттів.
-Тобто в Польщі я марно часу не гаяв, за що, так би мовити, отримував подвійний заробіток – і за трудову, і за спортивну діяльність. Але в 2017 році я перевівся до іншої будівельної компанії та пішов з футбольного клубу. Пішов, але бутси на цвях не повісив, поновивши свої виступи за клуб моєї юності із Нововяворівська. Як встигав працювати в Польщі, а грати в Україні? Встигав. Треба лише мати бажання. Адже матчі відбувалися у вихідні. Тож щоп’ятниці вночі я повертався на Львівщину, а увечері неділі або зранку понеділка знов вирушав за кордон. Як кажуть, крутився як білка в колесі. Але в 2018 році на футбольному майданчику я отримав серйозну травму. У підсумку – розрив бокових зв’язок колінного суглоба. Після цього я сім місяців лікувався та відновлювався. До Польщі, звісно, вже не повернувся. Який в такому стані був з мене робітник? І з футболом теж на певний час довелося розпрощатися, – згадав Василь.
Згодом все в його житті налагодилося. «Тренер» одужав. Знов з’явився на футбольному майданчику. Став працювати на Батьківщині, керуючи двома будівельними бригадами та виконуючи все ті ж монолітні роботи. У 2021 році він повернувся до футбольного клубу «Яворів». Того ж року в його складі став чемпіоном першої ліги Львівської області. Відсвяткував зі своїми одноклубниками цю подію, будував плани на майбутнє і в спорті, і в підприємницькій діяльності. Але не судилося. Розпочалася війна…І правий футбольний захисник став захисником України!
100 днів мужнього спротиву в Благодатному
– Офіцерські погони я надягнув вже 27 лютого, обійнявши посаду командира взводу окремої механізованої бригади. Спочатку нас на три дні відрядили до одного із Навчальних центрів на Львівщині, де ми опановували зразки іноземного озброєння, зокрема й славнозвісні «джавеліни». Згодом вирушили до Рівного, а вже звідти в бік українсько-білоруського кордону, де перебували впродовж трьох тижнів з метою надання гідної відсічі на випадок просування військ агресора з території Білорусі. На щастя, ворог не ризикнув, і нашу частину передислокували на Миколаївщину. А нашій роті відразу було доручено зайняти позиції на одному із відповідальніших секторів оборони південного регіону – в селі Благодатне, – каже комвзводу.
Ось так з футбольного майданчику новопризначений офіцер одразу опинився у самому епіцентрі ведення бойових дій. Там, де на той час було найважче та найнебезпечніше.
Підрозділ «Тренера» увійшов у Благодатне в квітні та перебував там до початку серпня. Це були сто днів пекла та мужнього спротиву наших захисників агресору. Перевести подих вдавалося далеко не завжди. А як це зробити, якщо рашисти гатили навіть не щодня, а щогодини.
– Найчастіше по нас працювали з мінометів та великокаліберних кулеметів. Зазнавали ми обстрілів і з «Градів» та «Ураганів». Тричі на околиці села заходила ворожа ДРГ. Але нічого – вистояли та перемогли у ближньому бою, бо по-іншому не могли, не мали права, – розповідає комвзводу.
Постійно перебуваючи від ворога на відстані близько одного кілометру від ворога та опинившись майже в кільці, сухопутники мужньо оборонялися та всіляко підтримували одне одного. За словами Василя, іноді здавалося, щосили вже закінчуються. І саме в цю мить підніметься на весь командирський зріст ротний на псевдо «Електрик» та підбадьорює: «Давайте, хлопі, давайте, треба триматися!». І вони трималися.
В перші дні серпня рота Василя вийшла з Благодатного та передала позиції іншому підрозділу бригади.
– Скажімо так, ми здійснили передислокацію до безпечнішого району. Там і відстань до ворожих позицій вимірювалися вже не сотнями метрів, а кілометрами. Відповідно, і кількість ворожих «прильотів» значно зменшилася. Якщо в Благодатному часто-густо рашисти гатили по нас безперервно впродовж двох-трьох годин та, так би мовити, морально тиснули на нас, то на іншій ділянці фронту на добу припадало лише по кілька ворожих «приходів». Різниця була й суттєва. Але до Благодатного нам ще доводилося повертатися й неодноразово. Зокрема, і в серпні, за що мене, напевно, й нагородили орденом «За мужність», – поділився спогадами «Тренер».
Офіцер розповів, що за понад два тижні після його виходу з села окупанти все ж таки спроміглися зайняти Благодатне.
– Вперше вони розпочали штурмові дії десь 12 серпня. Але, зокрема, і завдяки допомозі з боку нашого підрозділу нам ворожий наступ вдалося зупинити. А ось вже за тиждень, на превеликий жаль, відстояти село вже не судилося, – з сумом констатує Василь.
Сам він тоді знов разом зі своїм підрозділом прийшов на допомогу своїм побратимам з іншого підрозділу та вів себе по-геройські. Земля здригалася від масованого залпового вогню, а він витягував на собі з-під обстрілів поранених солдатів та майже упродовж доби на відстані лише кількох сотень метрів від рашистів приховував та перев’язував п’ятьох бойових товаришів, троє з яких взагалі не мали змоги самотужки пересуватися. А потім на собі тягнув їх у небезпечне місце, звідки хлопців вдалося евакуювати.
– Напевно, за це мене й нагородили орденом «За мужність». Про це я дізнався у вересні. Щоправда, нагороду поки ще не отримував Не втигнув. А взагалі для мене головне, що хлопці на радість всім залишилися живі! – каже комвзводу Василь.
Визволення Херсонщини
І все-таки він повернувся до Благодатного. Це сталося в листопаді в ході наступальної операції на Херсонщині. Як загадав «Тренер», наказ про висування з раніше зайнятих позицій він отримав десь близько 4-ї години ранку. І перший кидок треба було зробити саме в бік села, яке його підрозділ стійко утримував упродовж довгих ста днів з квітня до серпня кривавого 2022 року.
– В тому, що саме нашому підрозділу доручили визволяти Благодатне, звісно, був сенс. Адже, як кажуть, там нам був знайомий кожен кущик. Та й, враховуючи наш досвід з оборони села, мотивація у нас була неабияка. До слова, Благодатне ми зайняли без бою. Рашисти поспіхом залишили його. Ми же переночували там одну ніч, побачили щасливі обличчя знайомих місцевих мешканців та вранці висунулися далі у напрямку інших населених пунктів, – продовжив свою розповідь Василь.
За словами офіцера, їхній переможний марш Миколаївщиною та Херсонщиною тривав стрімко, але з дотриманням всіх належних заходів безпеки.
– Відступаючи, рашисти замінували багато ділянок місцевості. Тож, як кажуть, треба було бути дуже пильними та дивитися у всі боки, – згадує комвзводу. І в такий спосіб крок за кроком ми рушили вперед, піднімаючи наш прапор у звільнених від російських загарбників населених пунктах. На кілька днів ми зупинилися в одному із населених пунктів, розташованому на відстані кілька десятків кілометрів віх Херсону. Звідти здійснили ще одну передислокацію до іншого місця, а за два тижні надійшов наказ про висування в бік Бахмута, – розказав «Тренер».
Під Бахмутом
На цій найзапеклішій ділянці фронту офіцер пробув десять днів. У середині грудня він прийняв позиції у такого же командира взводу з іншої механізованої бригади. А 26 грудня дістав осколкове поранення. Увесь цей час комвзводу перебував на передовій та вів ближній бій з підступним агресором. Василь стверджує, що проти них кидали ув’язнених «вагнерівців». Але це зовсім не означає, що там не воюють професійні російські військові.
– Спочатку в прорив йдуть зеки. А за ними вже висуваються регулярні підрозділи рашистів. Це можна було розпізнати і по формі одягу, і по тактиці ведення бою окупантів. Армійці й одягнені краще, й, на відміну від «вагнерівців», в їхніх діях простежується не хаотичність, а якась злагодженість, – ділиться власним бойовим досвідом офіцер.
На цій виснажливій та довготривалій війні йому ніде не було легко: ані в Благодатному, ані під Бахмутом. І однозначно відповісти на запитання, де було важче, командиру взводу сьогодні не просто.
– Розумієте, на півдні наші позиції щодня накривали артилерійським і мінометним вогнем. А на сході також щодня ми вступали у ближній бій з окупантами. Можна сказати, що дивилися ворогові прямо в очі та відчували його подих. По-своєму всюди було важко. Та й взагалі на війні легко не буває, – розсудливо каже Василь.
Під Бахмутом він вступив у двобій з російськими загарбниками вранці 26 грудня. А після обіду дістав поранення та близько двох кілометрів з осколком у тілі та трьома пораненими бойовими товаришами під щільним ворожим вогнем пробирався до пункту евакуації. А згодом була операція з вилучення осколка та лікування в закладах охорони здоров’я Дніпра та Луцька.
Нині нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня лейтенант Василь на псевдо «Тренер» потрохи одужує, набирається сил та готується до повернення у свій підрозділ на схід. Війна змінила й загартувала його. В діях офіцера дедалі відчувається впевненість, а бойову обстановку, в якій він опиняється, він навчився оцінювати спокійно, без паніки та з холодним розумом.
– Я майже весь час перебував на передовій. Так, перші хвилин двадцять після початку бою страх відчувається, але потім більш-менш заспокоюєшся, як кажуть, береш себе в руки та починаєш тверезо оцінювати ситуацію. На моє переконання, на війні людина в морально-психологічному сенсі має бути підготовлена навіть більше, ніж у фізичному. Я, приміром, добре усвідомлював, куди іду. Знав, що там буде кров, загиблі й пораненні. А дехто цього не усвідомлював. І вони перебувають в шоковому стані вже навіть тоді, коли бачать поруч бойового товариша, якому треба негайно надати допомогу. Війна – справа стійких та психологічно підготовлених людей, – констатує Василь.
Попри те, що до початку широкомасштабного російського вторгнення Василь взагалі не служив у війську, він досить швидко адаптувався у військовому середовищі.
– Моє армійське становлення не було важким та довготривалим. По-перше, й часу на розкачування не було. Як кажуть, одразу – в бій. А по-друге, військо – це згуртований колектив. А я до цього весь час був в футбольному колективі та добре усвідомив, як поводити себе в ньому. Крім цього, мені завжди досить цікавила армійська тематика й не для галочки я навчався на військовій кафедрі. Адже дуже волів набути якомога більше знань й навичок в цьому напрямку. На «воєнці» я вивчав теорію та вів вогонь з різних видів зброї. У цивільному житті полюбляв грати не лише в футбол, а й у пейнтбол. На першій погляд, здавалося, що ця гра – утіха для відпочинку. Але вона імітує вогневі контакти й нехай і з застосуванням пневматичного маркеру, а не справжньої зброї, вчить діяти командою, швидко оцінювати обстановку та застосовувати тактичні прийоми. Тож під час свого становлення на війні досвід пейнтболу став мені дуже в нагоді, – впевнено стверджує «Тренер».
Після війни офіцер має намір повернутися на футбольний майданчик та на свою позицію правого захисника й по можливості реалізувати себе за фахом тренера, навчаючи дітей та юнаків фінтам та іншим різним премудростям спорту №1. Він хоче жити у мирній, вільній країні, заради чого вже майже рік мужньо захищає її територіальну цілісність та незалежність, знищуючи ворога на півдні та сході нашої держави.
На знімках: командир механізованого взводу Василь на псевдо «Тренер».
Вячеслав Діордієв
Фото Дмитра Завтонова
