Субота, 10 Грудня, 2022
ГоловнаСтаттіНасильство під час війни: мешканці Одещини розповіли про те, що їм довелося...

Насильство під час війни: мешканці Одещини розповіли про те, що їм довелося пережити у полоні у росіян

Этот материал также доступен на русском языке
Під час повномасштабного вторгнення рф чимало українців стикнулися з фізичним, психологічним та навіть сексуальним насильством з боку російських загарбників. Здебільшого випадки насильства були зафіксовані на тимчасово окупованих територіях та у в’язницях росії, а жертвами окупантів ставали як військові, так і цивільні особи.

Про те, з яким насильством стикалися українці у полоні, «Одеське життя» поговорило із військовослужбовцем Дмитром Рашкевичем та настоятелем одеського Свято-Троїцького храму ПЦУ, капеланом Отцем Василем Вирозубом. Ось, що вони розповіли.

Отець Василь Вирозуб, настоятель одеського Свято-Троїцького храму ПЦУ, капелан:

– Мені Бог благословив сьогодні після 70 днів полону повернутися додому.

25 лютого до мене подзвонив капітан 1-го рангу ВМС, це була десь восьма година, і запитав, чи зможу я піти на острів Зміїний і забрати тіла 13 прикордонників, вбитих наших хлопців, наших дітей, а також евакуювати ще двох цивільних – доглядачів маяка. Я однозначно погодився, сказав, що само собою, я їду. На інструктажі було сказано: не провокувати, бо може йти якась досмотрова група з російських моряків. І так і сталося. На борт піднялася досмотрова група рф, і можна сказати, що з цього моменту ми всі вже були арештовані.

Мене 11 днів тримали в Севастополі, допитували по 2-3 години, й допитів було 3-4 на день. Але там нас не били. Побиття та катування почались, коли нас переправили літаком з Криму до росії, в Бєлгородську область, в місто Шебекіно. Там був облаштований фільтраційний табір з наметів.

В Шебекіно нас почали травити собаками. У той час, як ми йшли на прогулянку, охоронці намагалися, щоб нас той собака вкусив по ногах чи по руках. Улюблене зайняття рашистів було ставити на розтяжки. Двоє вставали (один – зліва, другий – справа), викручували мені руки й розтягували ногами – ставили на шпагат, – а третій бив по нирках.

Один зі слідчих побачив, що у мене в телефоні були фотографії, де я там десь біля генерала стою, чи біля ВМС. Особливо коли побачили фото, де я біля Яроша стою, це вже було гірше, ніж візитка Яроша. Як родзинка на тортику. Після цього мене почали вже дуже сильно бити, саме катувати.

Але саме пекло в тортурах почалося, коли нас перевезли в СІЗО №2 в Старий Оскол. От там вже били аби бити, катували аби катувати. Один із катів тримав руку поза спиною та заганяв голку під нігті під час допиту та казав: «Рассказывай. Ты всё равно расскажешь то, что нам надо».

Там була така камера-карцер, називалася «Резинка». Це кімната десь 2,5х4 метри. Вона вся була оббита грубою гумою. Там не було ні туалету, ні крану з водою. Нічого. Просто кімната, підвальне приміщення. Тебе роздягали догола та кидали туди на 3-4 доби. Я витримав 4 доби. Це без сну, без їжі, без води, в холоді. Так під час полону я схуднув більше ніж на 15 кг.

В цьому карцері вже в першу добу в тебе п’яти від холоду не те що болять, вони вже просто печуть. На другу добу ти вже стоїш на колінах – намагаєшся зігрітися. Коли засинаєш – падаєш. Встаєш, бо холодно. І ось так 4 доби. На 4-у добу вже почалося марення… Я вже, чесно кажучи, перехрестився й вже Господа просив: «Господи, прийми душу», бо я думав, що вже все…

Там на стіні я бачив намальовані хрестики: хтось сидів там і відзначав дні, скільки він був у карцері. Ця дитина пробула там 8 діб.

З нами в полоні були не тільки військові. Було понад 20 цивільних людей – це, що особисто я бачив. Людей забирали у полон просто так. Одного забрали лише тому, що в нього була хороша автівка – джип, – а вони хотіли джипа того забрати. Був навіть такий полонений – бомж Юрік. Людину в Маріуполі просто забрали з вулиці.

Коли нас повертали, на обміні, з нами йшли наші жіночки, наші дівчатка-військовослужбовці, й не тільки військові, а й цивільні. Деякі дівчата розказували одна одній про ті знущання. Чоловікам, напевно, якось так легше пережити ці тортури, але так, як вони знущалися з наших дівчаток, це… Там було все: там і били, так само як і чоловіків, і катували, так само як і нас – током і собаками. Але їх ще й ґвалтували.

Рашисти – нелюди, це орда. Це треба кричати на весь світ, аби весь світ чув, з якою нечистю, з яким сатанізмом ми боремося.

Ще у полоні ми навіть команду таку придумали: «До молитви ставай!» Ми разом всі – нас, полонених, було 22 особи – ми всі разом вставали й читали «Отче наш». І якщо ми там, в тих казематах, молилися українською мовою, якщо ми молилися за перемогу українського війська, то цю націю не зламати!

Коли нас перевозили вже на обмін, ми не знали, куди ми їдемо. Але коли я побачив український прапор, сльози почали текти з очей. Коли наш медик сказав «Слава Україні», такий ком в горлі стояв… Однозначно Слава, Слава Україні!

Ви знаєте, я радий, що я вдома, але які сум і біль на серці через те, що ще наші діти там, і вони й далі терплять ті наруги й ті катування.

Коли вже повертаєшся додому, напевно, ти вже більше аналізуєш ті події і розумієш, що ти міг не повернутися. Це великий шрам. І цю війну після Перемоги ми ще будемо нести великим тягарем, бо у нас покалічена зараз буде нація: покалічена й тілесно, й морально та й духовно.

Але з нами Бог! Він дав нам це зазнати, напевно для того, щоб ми зрозуміли, хто ми, що ми за народ. Ми не просто так – «хохлы», як то кажуть. Ми – діти сонця!

Дмитро Рашкевич, військовослужбовець:

– 4,5 місяці я був в Бердянську в полоні й ще 1 місяць був в полоні в Севастополі. Моїх побратимів, які залишилися в Приморську, 26-27 квітня взяли в полон: туди зайшла техніка, зайшли військові рф, – це була облава. Мої товариші подзвонили мені зранку. Це було під тортурами. Я вже потім зрозумів, що їх змусили це зробити. Вони подзвонили й сказали, що їм потрібна моя допомога. Я призначив місце, де ми повинні зустрітися, і десь о шостій я прийшов, щоб їх забрати. Але виявилося, що це пастка. Так я потрапив у полон.

Мене привезли до міськвідділу поліції Бердянську з зав’язаними очима, зі зв’язаними руками, в наручниках, прикували до залізного стільця. Спочатку мене намагалися бити електрошокером, але це не справило того ефекту, який рашисти очікували, і тоді вони почали обливати мене водою та приєднувати електричні кабелі. Ще вони одягали мені на голову пакет та душили. Я декілька разів втрачав свідомість, а коли приходив до тями, розумів, що в мене зламали ніс чи вибили зуб. Таким чином вони намагалися перевірити, прикидаюся я, чи ні.

Я добре запам’ятав, як кати розповідали про «тих їхніх пацанів, які приїхали з України без яєць, з відрізаними статевими органами». Я був із зав’язаними очима та не бачив, що навколо мене відбувається. Вони почали стягувати з мене штани, почали щось прикручувати донизу… Я думав, це затяжка, щоб я кров’ю не стік, коли вони мені там… все відріжуть. Ну а потім пішов струм, і я подумав, що не так все й погано. Струм я пережив, а кастрацію я не знаю…. Це жахливо.

Після першого допиту мене занесли в камеру й залишили. Як вони сказали: «Ну, кайфуй пока». Потім вони розкрили мій телефон, а там були фото мене у формі та ще моменти з військового життя. В той час я зрозумів, що ухилятися від відповідей немає сенсу.

Потім мене відправили в колонію. Там я вже зустрівся зі своїми хлопцями. Точніше, я не зустрівся – я просто знав, що вони там є. У всіх нас були окремі камери, і я тільки чув голоси. Я чув, що десь хтось є, а ще я постійно чув крики. Вони починалися десь о 12-й і закінчувалися перед обідом, а потім після обіду ще може годину-дві чутні були крики.

Була жінка-військовослужбовець – я з нею не був знайомий. Я її ніколи не бачив, але я чув, як її ґвалтують… Я її чув десь 3 доби, а потім… більше не чув. Сподіваюсь, що зараз вона жива та пережила цей полон, що в неї все добре.

Одного разу нас привели із зав’язаними очима в якесь приміщення. Не знаю, скільки нас там було, може 10. Я так гадаю, що 10 людей. Полонених почали по одному кудись виводити, а решта чула вибух і постріл. Так виводили ще одного, ще одного. Коли черга дійшла до мене, я вже змирився зі всім. Я не сумнівався, що то були розстріли.

Було чутно дуже сильний запах хлорки в тому приміщенні. Я думав, що це не просто так там хлоркою смердить, а щоб дохлятиною не смерділо. Коли я зайшов до цієї кімнати, я вже був мертвий: всередині я вже не сумнівався, що я вмер. Просто тепер треба було тільки зробити цей крок останній, а потім впасти.

Але рашисти просто кинули мені, я так розумію, якийсь вибуховий пакет чи петарду під ноги. «Бах» – і все, вивели через інші двері назад в камеру.

Після цього я вже про смерть навіть не думав.

Коли я тільки потрапив у ту колонію, я зайшов у камеру, в якій сиділо п’ятеро полонених. Один із цих полонених був 73-річний дідусь. Я вперше побачив людину, цілком перетворену на синець: у нього тільки обличчя було живе. Рука у нього була вибита із суглоба в плечі, він не міг ходити, не міг дихати. Коли він чхав – це було для нього саме страшне, бо в нього були зламані ребра. Ми, як могли, йому допомагали, а потім він прийшов до себе. Дуже сильна людина, дуже сильна!

Також був «криминальный авторитет» – так його називали кати. Це теж була цивільна особа. Його катували по-іншому. Вони били його по суглобах: це були коліна, щиколотки, лікті. Били тільки туди, й суглоби дуже сильно розпухали. Весь одяг, що був на ньому, ми розрізали, тому що штани перетягували йому литки, рукава перетягували йому зап’ястя. Після одного з катувань він прийшов с величезною вм’ятиною просто у лобі. Я вперше в жітті таке бачив…

Це робили ці потвори.

Я розумію ненависть під час бою, розумію ненависть до ворога, який тримає зброю, але ця ненависть – вона ж не перманентна, в якийсь момент вона сходить. А рашисти відносяться до цього, як до якоїсь роботи: прийти, відсидіти зміну, якусь тушку курки розібрати, – тобто з повним спокоєм на обличчі.

Я кожен день вів щоденник, бо у мене була паста від кулькової ручки, і мені вдалося передати 6-ть подвійних аркушів для креслення (такі великі зошити в клітинку). Кожного дня я намагався хоча б 1-2 рядки написати про те, що я відчуваю сьогодні, на що я сподіваюся. В основному ці листи присвячувались моїй коханій, моїй матері.

У полоні я не відчував страху, але коли я повернувся, – відчув. Я думав: «Як буде далі? Що робити далі?». Я розумів, що мене чекають, що мене люблять. А як з рідними себе поводити? Я теж люблю, я теж живий. Але як це поводити так?

Мені чужі люди пів року не посміхалися, я звик до того, що всі мене ненавидять. Я вперше побачив, як мені незнайома людина посміхнулася, вже коли був в центрі реабілітації.

Я дуже хочу повернутися в стрій. У мене є друг, мій найкращий друг, він отримав поранення, яке не дає йому більше можливості повернутися до служби, хоча він дуже хоче. І може це буде лунати погано, але я такого поранення не отримав, і я маю здатність воювати. І я зроблю це за нас двох».

*Матеріал здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Автори: Тетяна Сярова, Вікторія Чабанова, Віра Корольченко, Ігор Казанжи

Нове на сайті