Я мріяв про доньку.
Батьки, дружина, друзі, колеги навперебій умовляли мене, що я ідіот, що всі прогресивні батьки за всіх часів і у всіх найвідсталіших народів мріяли про синів – продовжувачів роду, справи, прізвища тощо.
Я мляво кивав і вбивався.
Нарешті чутка про мої муки дійшла до Леоніда Васильовича Маркова, і він закликав мене для розмови.
– Малюк, – сказав він, м’яко напівобійнявши мене за плечі. – Я чув, що там у тебе щось народилося?
– Так! Ось!.. – і я розповів йому про свої муки.
– Дурню! Скільки тобі років?
– Двадцять чотири.
– Мило! Уяви собі, що в тебе донька. Минає якихось сімнадцять років, ти сидиш удома, вже несвіжий, лисіючий Шурик, і чекаєш з Таточкою свою красуню Фіру. А Фіри немає. Вона пішла пройтись. Її немає о дванадцятій, о годині, о другій. Ти то одягаєш, то знімаєш халатик, щоб кудись бігти, і раптом дзвінок у двері. Ви з Таточкою кидаєтеся відкривати. На порозі стоїть промениста, щаслива Фіра, а за нею стою Я! “Па-па, – каже вона, – познайомся, це Льоня”. Ти втягуєш її в будинок і в істериці верещиш все, що ти про мене знаєш і думаєш! “Таточка, – каже вона, – ти нічого не розумієш: я його люблю”. І я входжу у твійї дом. Малюк! Тобі це треба?
З того часу я хочу тільки синів».
Олександр Ширвіндт
