Ключові тези:
- Чутки про смерть Кім Чен Ина з’являються не вперше: у 2020 році його зникнення з публічного простору також породило розмови про його кончину.
- Історії про смерть Володимира Путіна та його двійника стали частиною політичного фольклору, хоча підтверджень цим повідомленням так і не з’явилося.
- За очікуванням смерті диктатора часто стоїть надія на зміни, свободу та можливість жити без страху.
Коли я почув, що Кім Чен Ин начебто помер, то відразу згадав його безглузду постать, мішкуваті штани, апоплексичну шию та ходу пінгвіна. І спалахнув надією.
Скажу відразу, щоб не мучити читача. Ні, не помер. Треба ще трохи почекати. Але не поспішайте. У цій статті ще багато цікавого.
Вам буде цікаво: Скільки ще триватиме війна в Україні та від чого залежить перелом: прогноз експерта
Отже, 20 жовтня 2026 року світом знову облетіла сенсаційна новина: помер керівник Північної Кореї Кім Чен Ин. Нібито в нього стався крововилив у мозок, після чого знепритомнілого диктатора терміново доправили до Пекіна, де він і помер.
Тіло таємно доправили назад до Пхеньяна, а північнокорейська влада приховує смерть свого керівника.
Поки одні видання повідомляли подробиці смерті Кім Чен Ина, інші вже публікували фотографії цілком живого диктатора, який разом із донькою оглядав виставку одягу та взуття.
Схоже, Кім Чен Ин знову уникнув смерті. Вона, як то кажуть, відпустила його попісяти.
Чому? Кім не лише товстий і малорухливий, а ще й курить! До речі, ще 2014 року він оголосив куріння іноземних сигарет непатріотичним. Хоча сам постійно курить французькі Yves Saint Laurent, за свідченням колишнього особистого кухаря родини Кімів. Ин почав курити приблизно у 15 років. А 2020 року в КНДР ухвалили закон про боротьбу з курінням.
Не знаю, як у цій напомадженій голові уживаються дві речі. Усім курити заборонити й водночас: «Сестро, принеси мені попільничку!»
Кухар також розповів, що Кіми люблять жирне м’ясо тунця для суші. У меню — іранська ікра та морепродукти, свинина й бекон із Данії, суп з акулячих плавців, суші зі свіжої риби з токійського ринку Цукідзі, китайські дині та інші імпортні фрукти.
За словами кухаря, у винному погребі Кім Чен Іра зберігалося близько 10 000 пляшок алкогольних напоїв. Серед них були Hennessy XO та Johnnie Walker Swing.
Одного разу кухаря навіть відправили до Японії по улюблені рисові тістечка Кім Чен Іра. Самі тістечка коштували близько 100 доларів, а поїздка за ними — приблизно 1500 доларів! Тобто маленький товстий ненажера, чиї піддані переловили всіх тарганів, зварили їх і з’їли.
Сам Бог велів йому вже придивлятися до місця для Мавзолею. Хоча Кім — атеїст. Вірить у родину Кімів. Як і більшість північнокорейців. Літочислення ведеться від дня народження Кім Ір Сена. А до нього нічого особливо значущого начебто й не було.
Диктатор, який уже помирав
Кім Чен Ина ховають далеко не вперше.
У квітні 2020 року він несподівано зник із публічного простору. Особливо підозрілою здалася його відсутність на святкуванні дня народження діда, засновника КНДР Кім Ір Сена. Для Північної Кореї це подія державного значення.
Спочатку з’явилися повідомлення, що Кім переніс складну операцію на серці. Потім — що перебуває в комі. Зрештою деякі джерела оголосили про його смерть.
Журналісти обговорювали можливих наступників, а фахівці з безпеки намагалися зрозуміти, кому дістанеться управління північнокорейським ядерним арсеналом. Але вже на початку травня Кім Чен Ин з’явився на церемонії відкриття заводу добрив.
Свято скасовувалося.
Коли в грудні 2011 року помер батько нинішнього диктатора Кім Чен Ір, його смерть справді приховували дві доби. Чекали, що воскресне.
Тож підозри в тому, що Пхеньян може приховувати смерть чергового правителя, зовсім не виникають на порожньому місці.
Путін у холодильнику
Якщо Кім Чен Ин час від часу помирає від інсульту, то російський президент Володимир Путін за останні роки в інформаційному просторі встиг пережити безліч тяжких захворювань.
Йому приписували онкологічні хвороби, хворобу Паркінсона, різні неврологічні розлади та серцеві напади.
Особливо популярною стала історія, що виникла в жовтні 2023 року.
Telegram-канал «Генерал СВР» повідомив, що в російського президента зупинилося серце. Охоронці нібито знайшли Путіна на підлозі спальні, після чого лікарям довелося проводити реанімацію.
Невдовзі те саме джерело оголосило, що Путін помер.
А далі почалося щось зовсім дивовижне.
За версією, що поширювалася, тіло президента помістили в холодильну камеру, а замість нього на публіці з’явився двійник.
Припускали, що державою керує оточення померлого президента, використовуючи двійника для офіційних зустрічей, виступів і міжнародних переговорів.
Підтверджень цієї історії не з’явилося. Агентство Associated Press дослідило поширення чуток і встановило, що повідомлення походили з ненадійного джерела.
Але легенда продовжила жити власним життям. Путін у холодильнику перетворився на героя політичного фольклору.
Найцікавіше, що подібні легенди виникають не вперше.
Сталін. Смерть, про яку мріяли пошепки
5 березня 1953 року помер Йосип Сталін.
Мільйони радянських громадян плакали. На вулицях збиралися величезні натовпи, а на похороні в Москві сталася тиснява, що призвела до людських жертв.
Але в Радянському Союзі були люди, які сприймали смерть Сталіна зовсім інакше.
Це в’язні ГУЛАГу.
Історикиня Енн Епплбаум у книжці «ГУЛАГ. Павутина Великого терору» наводить спогади політичних в’язнів про останні роки сталінського правління.
Люди сподівалися на смерть диктатора, але навіть обговорювати таку можливість було небезпечно.
Тому в’язні вигадали своєрідну фразу:
«Ох, грузини довго живуть!»
Її вимовляли зітхаючи, і співрозмовник чудово розумів, про що йдеться.
Чому люди так хочуть бачити диктатора в труні?
Мені здається, відповідь набагато сумніша, ніж може здатися.
Коли людина живе в демократичній країні й незадоволена президентом, вона може сподіватися, що на наступних виборах влада зміниться.
Але що робити людині, яка живе в державі, де немає вільних виборів, опозицію знищено, незалежні газети закрито, а за необережне слово можна опинитися у в’язниці?
Залишається чекати.
Чекати змін. Перевороту. Дива.
Або смерті диктатора.
В очікуванні смерті диктатора можна й самому постаріти. Піночет прожив 91 рік, Мугабе — 95, Кастро — 90. Але набагато страшніше інше: деякі режими здатні пережити не лише своїх противників, а й власних творців.
Останній день Північної Кореї
А тепер давайте трохи помріємо. Не робитимемо політичних прогнозів. Просто уявімо майбутнє, у якому одного дня закінчилася історія північнокорейської диктатури.
У Пхеньяні ще темно.
На площі Кім Ір Сена стоять величезні портрети вождів. Ті самі обличчя, ті самі усмішки, які десятиліттями дивилися на людей зі стін будинків, шкіл і державних установ.
Але цього ранку з гучномовців не лунають звичні накази шикуватися на ранкову зарядку.
Уперше за багато десятиліть державне радіо не повідомляє, що народ зобов’язаний безмежно любити свого керівника. А люди виходять на вулиці.
Спочатку обережно, озираючись. Потім дедалі сміливіше.
Ніхто не знає, що буде завтра. Але вперше за довгі роки про це можна говорити вголос.
На прикордонній станції старий залізничник, який усе життя спостерігав за солдатами по той бік колючого дроту, бачить, як піднімається шлагбаум.
З півдня наближається потяг. У ньому немає генералів і танків. Там лікарі, вчителі, волонтери. А ще люди, які везуть старі фотографії своїх батьків, дідусів і бабусь.
На пероні чекає літня жінка.
Вона стискає пожовклу світлину молодого чоловіка, з яким її розлучила Корейська війна.
Їй майже сто років. Вона вже не сподівалася побачити його родину.
Потяг зупиняється. З вагона виходить сивий чоловік. У руках у нього така сама фотографія.
Вони довго дивляться одне на одного.
А потім обіймаються. Ніхто не наказує аплодувати. Ніхто не змушує плакати.
Люди плачуть самі.
У Сеулі та Пхеньяні починаються переговори про об’єднання країни.
Попереду — роки важкої праці, величезні економічні труднощі, звільнення в’язнів, відкриття архівів і розслідування злочинів.
Доведеться відновлювати зруйновані людські долі, вчити людей жити без страху й пояснювати дітям те, чого їхні батьки ніколи не знали.
Але найстрашніше вже позаду.
Діти більше не зобов’язані дякувати портретам за своє щастя.
І коли одного дня маленький хлопчик запитує дідуся, хто той чоловік на старому, вицвілому плакаті, дідусь відповідає:
— Колись нам казали, що без нього не зійде сонце.
— А воно зійшло?
Старий усміхається.
— Як бачиш.
Читайте також:
