Ключові тези:
- Люди з невеликими пенсіями та зарплатами змушені економити насамперед на продуктах, одязі, лікуванні та комунальних послугах.
- Безкоштовну їжу та продукти можна шукати при монастирях, церквах, благодійних організаціях і гуманітарних фондах.
- Просити про допомогу у складній ситуації не соромно: підтримка може бути не лише продуктовою, а й матеріальною чи побутовою.
Рівень бідності в Україні продовжує зростати на тлі повномасштабної війни. За останньою оцінкою Світового банку, за межею бідності живуть 41,6% населення країни.
Люди, які опинилися у скруті, діляться своїми порадами. Яку їжу приготувати? Де отримати безкоштовний обід? До кого звернутися по допомогу?
Вам буде цікаво: Пенсії українців за 35 років: які реформи забирали гроші, а після яких виплати зростали
Як пенсіонер виживає на 7 тисяч гривень: безкоштовна їжа та допомога монастиря
Костя тримав виноградину двома пальцями й дивився на неї, не наважуючись з’їсти.
Ягода — налита медовою солодкістю, майже прозора. Він повільно повертав її, як колись повертав об’єктив, обираючи правильний кут. Сонце проходило крізь тонку шкірку, і всередині спалахувала золотава м’якоть.
Костя був старим фотографом і вмів бачити красу там, де інший не затримав би погляду. Але зараз він дивився інакше. Не як професіонал. Він не їв винограду кілька років — не міг собі дозволити.
І все ж не поспішав. Потім поклав виноградину до рота — обережно, майже дбайливо. Шкірка луснула, і язик обпік солодкий, як мед, сік.
У цей момент Костя побачив монаха, який швидко крокував розпеченим монастирським подвір’ям. Той на ходу перераховував поглядом виноградні грона й сердито поглядав на людей, які вишикувалися за безкоштовною вечерею.
Ченці суворо стежили, щоб ніхто не рвав виноград.
За словами Кості, малозабезпечених тут між собою називають «трапезниками», а іноді й «нахлібниками». І ось ці самі «нахлібники», очікуючи на безкоштовну їжу, дозволяли собі дику вільність — рвати виноград! І це попри грізну табличку:
«Без благословення виноград не чіпати».
Костя заметушився й сховав поцуплене гроно в пакет, де вже стояли банки із супом і ячною кашею, яку прозвали «цип-цип».
Костя раніше працював фотографом у міських газетах. Зараз він пенсіонер, добу через три чергує на автостоянці: піднімає та опускає шлагбаум. Отримує сім тисяч гривень. По їжу ходить до монастиря.
Щовечора там роздають суп, хліб і кашу. У святкові дні їжу можуть видавати й удень. Каша без м’яса, приготовлена на олії, що залишилася після смаження риби. Рибна каша.
— Іноді з панського столу виносять щось смачне: топлене молоко, бутерброди з ковбаскою. Але це рідкість. Раз на рік. Юшка, як правило, більш-менш. Я додаю в неї перець — і тоді вона цілком їстівна.
Якщо щось залишається зі столу семінаристів — це щастя. Картопляне пюре, котлетка чи сирок стають справжнім святом. Іноді роздають продукти, принесені на панахиду: печиво, цукерки.
Ті, хто чекає на їжу, «нахлібники», добре знають: бідони й каструлі по черзі привозять на візку два послушники. Від того, хто сьогодні чергує, багато в чому залежить їхня вечеря.
Є один — молодий, веселий, скуйовджений. Він завжди привозить хорошу їжу.
— Видно, сам куштує, — кажуть бабусі.
А другий — сонний, небалакучий, із блідим широким обличчям, схожим на черево камбали. Як не приїде, суп виявляється вчорашнім і вже прокислим, а хліб — черствим.
— Як свиней ракетою побило, так вони нам усе зіпсоване дають, — ремствують «нахлібники».
Але за їжу все одно покірно дякують. Якби не монастир, кажуть вони, давно б загнулися.
— Якщо вдома є просто хліб, чай і цукор, я вже задоволений, — зізнається Костя. — Їм хліб і уявляю, ніби це бутерброд із сиром, ковбасою чи котлетою. Обманюю смакові рецептори. Нещодавно взяв трохи картоплі по дванадцять гривень. Запікаю її або варю в мундирі.
Костя мріє про шаурму.
— Раніше бувало, що їв її щодня. Тепер — раз на рік, якщо хтось пригостить.
А що він може порадити іншим пенсіонерам?
— Якщо живете в селі, вас врятують город і домашні закрутки. Міським потрібно шукати «свій монастир». А ще бажаю вам хорошого послушника.
Як прожити на 6500 гривень: пенсіонерка витрачає майже всі гроші на їжу
У Романи найцікавіша робота. І що особливо важливо — зовсім поруч із домом. Пробігла квартал — і вже в театрі.
У костюмерній напівтемрява. Пахне шкірою, трохи нафталіном і театральним пилом. Сьогодні у Романи відносно спокійний день: немає передпрем’єрної метушні. Потрібно випрасувати десять камзолів, ушити штани — актори худнуть, — відправити до прання вишиванки, а чоботи віднести майстру: підошви вже «каші просять».
І ще цей плюмаж. Він зберігся ще з радянських часів, став крихким і тепер просто кришиться в руках. А післязавтра акторові виходити в ньому на сцену.
Але Романа — професіонал. Вона працює в театрі не один десяток років, тому в її руках усе літає.
Сама Романа маленька, як пташка. Фігурою схожа на підлітка. І їсть приблизно так само: клюне трохи — і все. Здається, коти й собака, з якими вона живе, з’їдають більше за господиню.
Її життя вкладається в короткий маршрут: дім — театр — дім. На транспорт Романа не витрачається — скрізь ходить пішки.
Під час вистави вона стоїть за лаштунками з нитками напереваги. Беззвучно повторює разом з акторами знайомі напам’ять репліки й стежить за кожним рухом: раптом у когось лопне шов, відірветься ґудзик або, не дай Боже, відлетить підошва?
Зараз Романа разом із ними — там, на освітленій сцені. І коли зал вибухає оплесками, якась їхня частина дістається й їй.
У такі хвилини вона намагається не згадувати про неоплачені рахунки. Не чути, як біля її лічильників уже клацають кусачками ті, від кого залежать вода, світло й газ:
— Що означає — нічим платити? Треба було знайти роботу, за яку платять більше.
Зарплата Романи — мінімальна. Причому держава платить ще менше, а до встановленого мінімуму доплачує сам театр. Після вирахування податків вона отримує близько 6500 гривень.
— Цих грошей вистачає лише на їжу, — каже Романа. — Не голодую, але харчуюся дуже скромно.
Основу її раціону становлять овочі та каші. Купує вона й продукти, що містять білок: яйця, дешеву рибу, іноді м’ясо.
Ви сумніваєтеся, що дві свинячі котлети можуть коштувати трохи більше двадцяти гривень? А ось і можуть. Пів кілограма фаршу Романа купує за 86 гривень і робить із нього вісім котлет — по дві на чотири дні. Виходить 21 гривня 50 копійок м’яса на одну порцію. Цибулина, яйце і трохи висівкових сухарів збільшують вартість зовсім ненабагато.
Курячі котлети обходяться приблизно стільки ж. Яловичину Романа тепер бере рідко, а з риби обирає оселедець або салаку. Як не дивно, м’ясо часом виявляється дешевшим за молочні продукти. Тому звичне уявлення про те, що небагата людина може рятуватися молоком і сиром, уже не відповідає магазинним цінам.
Зайвого Романа не дозволяє собі навіть на свята. Піцу та роли вона не купувала й у мирний час, ресторанами та кафе не користувалася.
Особливо улюблених страв у неї немає. Хіба що оселедець під шубою. Але тепер цей звичний для багатьох салат перетворився для Романи на розкіш, яку вона дозволяє собі лише кілька разів на рік.
Є в неї ще одна слабкість — мінеральна вода «Куяльник».
— Іноді купую її в спеку, коли організм втрачає мінерали. Була б заможнішою — купувала б частіше.
Від початку повномасштабної війни свої й без того скромні потреби довелося ще більше скоротити. Ціни зросли. Фруктів Романа, здається, не купувала з 2022 року. Щоправда, втішає себе тим, що ніколи особливо їх не любила. Зате любить чорний хліб. Він теж подорожчав, але поки що не став для неї предметом розкоші.
Косметику та побутову хімію Романа купує по мінімуму — лише зі знижками або в дешевих магазинах на кшталт «Аврори». Одяг — виключно в секонд-хендах і під час розпродажів. Виручають знайомі: віддають речі, які стали їм замалими.
— Без цього я взагалі ходила б гола й боса. Одягатися на мою зарплату неможливо.
Але найбільший біль — комунальні платежі. Одночасно оплатити рахунки й прогодуватися на 6500 гривень неможливо. Тому борги ростуть, а Романа постійно живе під загрозою відключення води, світла чи газу. Як із ними колись розрахуватися, вона не знає.
Лікування теж стало недоступною розкішшю. До лікарів Романа не ходить і намагається не хворіти. Родичів або заможних друзів, здатних допомогти грошима, у неї немає. Є одна близька подруга — така сама небагата. Зустрічаючись, вони гуляють із собаками, а іноді вибираються на безкоштовні або найдешевші культурні заходи.
Від важких думок рятує інтернет. На телефоні Романа дивиться фільми, слухає аудіокниги та лекції. Паперові книги читає рідше: уже не вистачає ні зору, ні часу.
Коли з’явилася собака, Романа стала частіше бувати на свіжому повітрі. Прогулянки корисні і для фізичного, і для душевного здоров’я.
— Собака — це величезна радість і трохи смикається око, — сміється вона.
Коли Марта потрапила під машину і терміново знадобилися гроші, Романі довелося просити допомоги у друзів у соціальних мережах. Інакше врятувати собаку вона не змогла б.
Свою роботу Романа любить, хоча впоратися з нею стає дедалі важче. У неї варикоз, а в костюмерній доводиться майже весь день проводити на ногах: носити, прасувати, перешивати, одягати акторів, а під час вистави бути готовою будь-якої миті прийти їм на допомогу.
Але театр підтримує її психологічно. Після добре зіграної вистави ейфорію відчувають не лише артисти. Люди, які залишаються за лаштунками, теж відчувають, що вечір вдався завдяки їм.
Романа не будує далеких планів.
— Поки якось виживаю. Що буде далі — не знаю і не загадую. На їжу мені та собаці йде все. Шість із половиною тисяч гривень у наш час — це злидні.
Її щоденне меню виглядає так.
Ранок починається з найдешевшого зеленого чаю «7», купленого в «Таврії». З розкоші — трохи молока і меду вприкуску. Від цього Романа відмовитися не може: каже, що так заряджає свою батарейку на весь день. До чаю — мисочка запарених висівок.
Пізніше вона снідає сезонним овочевим салатом і чимось білковим: яйцем, шматочком м’яса або дешевою рибою — залежно від того, що вдалося купити.
На обід — каша, горох, відварена або запечена картопля.
На вечерю — сезонне овочеве рагу або салат із буряка з чорним хлібом.
Ось і весь раціон людини, яка щодня створює для інших театральне свято.
Що приготувати недорого: рецепт пенсіонерки на випадок нестачі грошей
А збирати ці історії ми почали ось чому.
Одного разу до редакції надійшов лист. Прочитавши його, я кілька хвилин сидів мовчки.
Що ж ти зробила з нами, війно?
Пенсіонерка прочитала мою статтю про те, як я обирав книгу для продажу, і вирішила надіслати кілька недорогих рецептів. А заодно розповіла, як виживає сама.
Наводжу її лист повністю.
Добрий день, шановний Дмитре Жогов!
Пише вам дев’яносторічна пенсіонерка. Нещодавно я купила на пошті газету «На пенсії» й вирішила поділитися з вами рецептами.
Перший рецепт — бразильський борщ. Для нього потрібні три буряки, три зубчики часнику, зелена цибуля, сіль, чайна ложка цукру, лавровий лист і сметана.
Другий рецепт — котлети з вівсяних пластівців. Склянку вівсянки потрібно замочити на пів години, а потім відтиснути зайву рідину. Додати банку м’ясних консервів, цибулю, часник, перець і яйце. Все перемішати. Можна посмажити котлети на сковороді, але краще приготувати їх у духовці. Виходять красиві та смачні.
Я їм такі котлети всю війну, і вони мені не набридають. Грошей на м’ясо в мене немає, а консерви нам, переселенцям, іноді видають разом із гуманітарною допомогою.
У мене п’ятдесят років медичного стажу. Я працювала в селі, де зарплати у бюджетників завжди були дуже маленькими. На початку війни моя пенсія становила 2300 гривень. Зараз я вже навіть не знаю її точного розміру.
Раніше я жила в Новій Каховці. Тепер отримую дві тисячі гривень допомоги як внутрішньо переміщена особа.
Гуманітарна допомога раніше була кращою. І чай був міцніший, і м’ясних консервів давали по десять банок. Тепер видають дві банки консервів, дві банки квасолі, два кілограми вівсянки та кілограм крупи, яка ніяк не розварюється. Але й за це дякую.
Раніше давали кілограм цукру, тепер — пів кілограма. Напевно, щоб у нас не було діабету.
Кінця війни ми чекаємо як манни небесної. Тільки я не знаю, чи дочекаюся. Від мого села майже нічого не залишилося. Одного часу там зберігалося лише три житлові будинки, а тепер не залишилося нічого.
Вибачте, що пишу такого сумного листа. Але я зовсім сама, і мені нікому все це розповісти.
Живу я на восьмому поверсі дев’ятиповерхового будинку. Купити картку для користування ліфтом не можу, тому мимоволі займаюся гімнастикою: ходжу вгору та вниз пішки. Добре хоч газ, воду та електрику не відключають.
Ще раз вибачте за такого листа. Взагалі-то я хотіла надіслати вам рецепти, щоб вам не доводилося продавати книги.
З повагою і побажанням миру,
Ольга Іванова.
Дякую вам, бабусю Олю. Ви й зараз допомагаєте людям — як допомагали їм усі п’ятдесят років своєї роботи.
Дружину я вже відправив до магазину за вівсяними пластівцями. Будемо готувати котлети та борщ за вашими рецептами. Думаю, багато наших читачів теж їх запишуть.
Як живуть пенсіонери під час війни і чому людям не вистачає грошей на продукти
Але після такого листа не можна просто поставити крапку. Сенс цієї статті не лише в тому, щоб розповісти, як важко живуть люди, а й у тому, щоб показати, де шукати допомогу.
Одного разу в трамваї я почув суперечку. Жінка кричала:
— Та в нас голодомор!
А чоловік підняв вказівний палець і поважно виправив:
— У нас Велика депресія.
Такими страшними словами зараз кидаються часто. Історично це неправильно, але я розумію наляканих людей. Їхні магазини розбомблені, доходи знецінилися, а наступна ракета будь-якої миті може прилетіти в будинок.
Я пам’ятаю знаменитий фінал роману Джона Стейнбека «Грона гніву» про американську Велику депресію. Роза Сарона, яка втратила дитину, годує своїм молоком чоловіка, який помирає від голоду. Вона сидить поруч із виснаженим незнайомцем і плаче.
У нас, звичайно, не Голодомор. Тоді люди помирали від голоду цілими родинами. Доходило до того, що матері вбивали одну дитину, щоб нагодувати інших. На вільній території України зараз немає масового голоду.
Але на окупованих територіях сім’ям доводилося пекти коржі з кропиви. Діти билися за цукерку, виходили на вулицю й просили в окупантів хліба. Усе це було і залишається. І багато чого ми дізнаємося лише після того, як повернемо свої території.
Де отримати безкоштовну їжу: церкви, монастирі та релігійні організації
Триває війна. Люди в багатьох країнах хочуть нам допомогти, хоча потік допомоги вже й не такий великий, як у перші роки повномасштабного вторгнення. Соромитися того, що вам потрібна їжа, не треба.
Насамперед дізнайтеся, які церкви та релігійні організації безкоштовно годують людей у вашому місті.
Традиційно допомагають великі православні монастирі. Біля них завжди стояли черги. Там не лише годували, а й давали їжу із собою — у термоси та банки: пісний суп, кашу з котлетою, чай або компот із сухофруктів.
Бувало, людина снідала в монастирі, потім ішла обідати до церкви харизматів. Ті галасливі: привозять бачки з їжею до парку, вигукують «Алілуя!», моляться незрозумілими мені мовами, а наприкінці вручають цілу стос брошур. Але там можна поїсти, а потім поспішити на вечерю до Товариства свідомості Крішни. У кришнаїтів бувають солодощі та горіхи в меду.
Соромитися тут абсолютно нічого.
Одного разу в черзі за благодійним супом і кашею я зустрів свою вчительку англійської.
— Мені цього на цілий день вистачає, — сказала вона.
Сама чистенька, охайна. Тільки спідниця ретельно заштопана.
Де пенсіонеру отримати гуманітарну допомогу та продукти безкоштовно
Про існування одного фонду я дізнався зовсім випадково. Приїхав на склад, а там близько п’ятдесяти інвалідних візків — звичайних і з електромоторами.
— Допоможи роздати! Прислали з Європи, а вони нікому не потрібні, — кажуть працівники.
Як це — нікому? У мене якраз була знайома з переломом стегна. Звісно, їй потрібен візок. Працівники фонду привезли його, вручили, сфотографувалися для звіту — їм це теж необхідно. У результаті всі залишилися задоволені.
Зайшов до іншого фонду — там цілий склад банок із заправкою для борщу.
— Бери скільки хочеш. Хоч двадцять банок.
— Борщова заправка мені ні до чого, — кажу. — А от м’ясо, я чув, у вас було.
— Є. З Голландії надіслали пів тонни гуманітарної допомоги. Свинина — соковита, красива.
Але коли м’ясо привезли, до завершення терміну придатності залишався всього місяць. А тут ще й блекаути: холодильники то розморожуються, то знову заморожуються. Майже все встигли роздати переселенцям, але я приїхав пізно.
У м’яса вже третій місяць як минув термін придатності. Дістав я з морозилки шматок: красивий, червоний, морозний пар від нього йде.
— Шкода таку красу викидати. Забереш? — питають.
— Заберу.
Вирішив про всяк випадок порадитися зі штучним інтелектом:
— Чи можна з’їсти м’ясо, якщо воно… ммм… прострочене на три місяці?
Штучний інтелект розбушувався:
— Ви що?! Божевілля! Терміново викликайте швидку! Вам потрібна психіатрична допомога!
— Гаразд, гаразд.
Ще раз оглянув м’ясо. Сам їсти не ризикнув, а довго проварив його з кашею для собак. Пахло дуже добре.
Собаки своєму щастю не повірили. Кашу з м’ясом знищили миттєво, хвости крутилися, як пропелери. І в жодної потім не заболіло животика.
Штучний інтелект досі впевнений, що я замислив масове вбивство. Собаки вважають, що це була найкраща вечеря за всю війну. Істина, як завжди, залишилася десь між ветеринаром і порожньою каструлею.
Звичайно, гуманітарні продукти бувають не першої свіжості. А польський паштет — доволі сумна річ: несмачний, наче папір. Але це все одно краще, ніж нічого.
Ми витримаємо. Хоча штани вже спадають. Витримаємо і війну, і чергову зиму без світла.
Ми є одне в одного. І ми обов’язково допоможемо.
Побачите, що бабуся Оля тягне сумки на восьмий поверх, — допоможіть їй.
Зустрінете костюмера в театрі — скажіть добре слово. Нехай вона знає, що люди бачать її роботу й вдячні за неї.
А фотографу Кості ми спробуємо підшукати роботу.
Дивись, усі разом і перезимуємо.
Читайте також:
