Ключові тези:
Мрячить дощ. І десь вдалині — грозовий гуркіт. Я хочу перестрибнути через калюжу — і незграбно наступаю просто в середину. Після інсульту я ходжу, як поламана заводна іграшка. І те, що колись здавалося простим, — зашнурувати черевики, перестрибнути калюжу — тепер не завжди виходить.
Мені трохи соромно. Я йду на курси, де журналістам допомагають упоратися з професійним вигорянням. Це коли ти схожий на сірник, що обгорів. Доторкнись – і розсиплеться. Залишиться лише сажа.
Мені соромно тому, що в групі із чоловіків тільки я. Усі – журналістки. В усіх чоловіки, а в когось і діти — на фронті. Усі намагаються робити вигляд, що вони хоробрі. Сміються. Але якась тривога ховається за їхніми посмішками. Скільки нічних сліз у подушку. І якщо коханий на «нулі», то будь-який дзвінок звідти — і на душі холоне. А скільки моїх друзів, колег-журналістів зараз захищають нас.
Петро – редактор відомого видання. Всю зиму ходив уночі вузьким молом, через який перекочувалися важкі крижані хвилі. Ішов до вогневої точки — збивати «шахеди».
Це було небезпечно. У мирний час навіть досвідчені моряки не ходили в таку погоду молом. А вони йшли. Одного бійця — розумного, влучного стрільця — змило хвилею. Так і не знайшли. Довгий мол. Майже кілометр. По ньому йдеш – як на долоні.
Коли був шторм, Петро сидів на точці й писав вірші. Вийти було неможливо.
– Хто такий журналіст? — питаю у нього.
– Журналісти? Як кажуть американці, сторожові пси демократії.
– А може, продажні писаки, як кажуть в Україні?
– Ні, – сміється він. — Може, щось середнє? Продажні собаки.
Він сміється.
Інший боєць – мій друг Вова. Оператор. Схожий на Тома Круза. Оператор від Бога. Відеооператор.
Він із нашого журналістського цеху. Ми з ним їздили на всі репортажі, де можливі були труднощі. Де, грубо кажучи, могли кинутися з кулаками. Сепаратисти кидалися на нього. Хотіли вдарити. Вирвати у мене мікрофон. А він безпристрасно фіксував їхні червоні злі морди.
Він служив ще у радянській армії, але там, за його словами, нічого, крім дідівщини, не бачив. А зараз служить у частині, яка збиває дрони.
А вони летять і летять. Сотнями. На бетонну брилу мосту. Як птахи на слона.
Міст стоїть. Здригається, але стоїть.
Ідучи ним, Вовка бачить дірки в покритті. Щілини, в яких стирчить арматура і видно далеку воду.
Вночі він бачить, як на його далеке місто летять шахеди. А там мати. Там друзі. Там кохана.
– Хочеться підвестися і закричати: «Я тут! Летіть на мене!» Щоб не бомбили цивільних.
У нього клубок в горлі.
Після чергової атаки на міст я надсилаю йому повідомлення: «Як ти? В порядку?» І сам із напруженням чекаю. Поки що мовчить.
Віра. Журналістка. Має дитину. Вона пішла воювати.
Зараз надсилає фотографії з полігону. Полігон весь у бруді. Вона піднімається на зроблену із колод стіну. Черевики ковзають. Бронік і автомат заважають. Але вона осідлала перешкоду. Махає зверху.
– Як справи, Віро?
– Чудово.
А я бачу. Відчуваю, що важко.
Андрій – теж оператор. Скільки разів ми з ним виїжджали на журналістські розслідування.
Одного разу нарвалися.
Пригадую, як за нами гналися наркобарони, а в Андрія машина заглухла. Причаїлись у пшеничному полі — і джип із бандитами промчав повз. Не помітили.
Зараз Андрій вважається зниклим безвісти.
Щоразу, коли відбувається обмін, дивлюся на схудлі обличчя хлопців з українськими прапорами на плечах. Може, й він вийде.
Але його немає.
Мені соромно, що я не з ними. Я тут — на курсах з професійного вигоряння для журналістів.
Я починаю розповідати, поспішаючи, боячись, що не повірять, як я просився до ЗСУ. П’ятдесятип’ятирічний сивий напівпаралізований товстун. І неодноразово. Востаннє — до підрозділу «Птахи Мадяра». Хоч прес-аналітиком.
Я можу. Я зможу.
Мені відповідають чемно. Відхиляють прохання. За віком – на десять років спізнився. Та ще й інвалід.
На курсах психологічної допомоги я розповідаю це журналісткам.
І мені кажуть:
– Зберися. Не розкисай. Ти повинен тут працювати за усіх тих хлопців, які зараз під вогнем. Пиши. Заспокоюй. Підбадьорюй. Викривай. Скільки твоїх друзів — журналістів, операторів, редакторів – зараз у ЗСУ?
Я підраховую. Не менше десяти.
— Ну ось за десятьох і повинен працювати!
Я погоджуюсь. І примиряюсь.
6 червня Україна відзначає День журналіста. Я хочу привітати усіх колег зі святом. І тих, хто продовжує працювати за десятьох під звуки сирен, і тих, хто воює за нашу свободу.
Хлопці, я вірю — ви прийдете з орденами і медалями до редакції. І ми з вами зверстаємо номер, на якому буде значитися величезними літерами, як після Другої світової: ПЕРЕМОГА! ВІЙНА ЗАКІНЧИЛАСЯ!
На фото: Дмитро Бакаєв – наш постійний автор, більш відомий вам, наші читачі, під псевдонімом Дмитро Жогов.
Читайте також:
Домашня тушонка — одна з найпрактичніших заготовок на зиму. Це універсальна основа для швидкого обіду,…
Влітку біль у животі, діарея та підвищена температура не завжди свідчать про харчове отруєння. Причиною…
Період літніх відпусток традиційно супроводжується зростанням кількості туристичних шахрайств. Прагнення швидко забронювати вигідний варіант нерідко…
Не всі пасажири знають, що можуть суттєво заощадити на поїздках залізницею. Для окремих категорій громадян…
Оформлення пенсії іноді «зависає» через помилки, допущені під час ведення трудової книжки. Навіть незначні неточності…
Змінити мобільного оператора зі збереженням звичного номера тепер можна безпосередньо через застосунок "Дія". Новий сервіс…