Таке запитання часто виникає у наших дітей та молоді. Про причини витіснення української з активного вжитку ми дізнавалися у вчительки української мови та літератури Альони Остапової, яка повертає калинову у мовлення та світогляд наших підлітків.
Понад тридцять років Альона Остапова викладає українську мову у навчальних закладах. Тож про зміну відсотку дітей, які послуговуються нею у щоденному спілкуванні, знає з власного досвіду.
– Альоно Леонтіївно, за останні кілька десятиліть Ви помічаєте зміни у ставленні до української мови нашої молоді?
– Такі зміни є. І вони втішні, адже чистота мовлення, використання української зростає. Звісно, не так швидко, як би цього хотілося.
– А чому? Здавалося б, наразі в країні створили більш-менш задовільні можливості для опанування української мови.
– Дуже часто я спостерігаю таку ситуацію: у школі діти говорять українською, повертаються додому – і переходять на російську, адже вдома батьки говорять переважно нею. Це не у кожній родині, але так відбувається доволі часто.
– Чому ж батьки не підтримують прагнення дітей спілкуватися українською?
– Треба зробити невеликий екскурс в історію, аби це пояснити.
– Давайте зробимо.
Заборон української навіть важко злічити
– Нашій мові та її носіям вдалося неможливе – вижити й не зникнути, попри всі заборони й утиски. Вперше солов’їну обмежили у правах (1690-го на Соборі російської православної Церкви) для написання церковних творів. Впродовж XVIII–XIX століть обмеження або заборони стосувалися викладання, друку, використання у богослужіннях, під час театральних вистав і навіть друку нот. Оголошувалися такі заборони багато разів. До слова, утиски вчинялися різними країнами та імперіями: Російською, Австро-Угорською, Польщею, Румунією (частина українських земель у певні історичні проміжки входила до складу кількох країн). Примітно, що частина цих указів і розпоряджень були таємними, а отже позбавляли права їх оскаржувати, таким був, наприклад, славнозвісний Емський указ.
Проте найбільших утисків наша мова зазнала протягом саме XX століття, хоча радянська влада нібито нічого не забороняла. Навпаки, кількість книжок, виданих українською, була суттєвою, та й вивчення її у школах, вишах ніхто не забороняв.
– Чому тоді відсоток тих, хто розмовляв рідною мовою, став набагато меншим? Якось це нелогічно.
– У мовознавців існує такий термін – лінгвоцид (буквально вбивство мови). Він здійснюється необов’язково шляхом прямих заборон. А, наприклад, через приниження статусу й престижу мови. Ви ж чули такий вислів, який побутував у радянські часи, що українська – це «зіпсута» російська? Мовляв, навіщо стільки часу й зусиль витрачати на вивчення діалекту, наріччя, де потім застосовувати ці знання?
Лінгвоцид також відбувався й через ставлення до носіїв мови. Заговорив українською – значить селюк. Тож ті студенти або заробітчани, які приїхали з сільської місцевості до міст, намагалися говорити російською, часто недосконалою, а подекуди й смішною.
– Так ці ж міста були в Україні?
– Так, але за радянських часів до багатьох українських міст переселяли росіян і представників інших національностей. І навчання, виробництво тощо в цих містах переводили на російську. Аргументуючи це тим, що для опанування української необхідно багато часу, а російську всі ці люди вже знають. Це стосувалося, насамперед, великих промислових міст сходу України.
– Ви сказали, навчання. Але ж українською у школах викладали, та й у вузах теж.
– Викладали, але згадайте «цікаві» уроки української літератури. Про наших письменників розмови велися як про полум’яних борців проти царизму та революцію, а про російських давали цікаві біографічні факти – дуелі, романи, родинні таємниці. До того ж від української часто можна було відмовитися, якщо батьки напишуть заяву, та й вузи поступово переходили на викладання російською.
– Чому?
– Все просто. Ви хочете написати якусь наукову роботу. Якою мовою це краще зробити? Напишеш українською, потрібен переклад, адже в інших республіках її не розуміють. Тож і обирали викладачі, студенти російську як наукову. Це потім призвело до того, що практично не формувалася наукова й інша спеціальна термінологія. І це потім також використовували як докази, що українська – неповноцінна. Тож після відновлення Незалежності мовникам довелося в 90-х роках багато працювати, щоб створити відповідну наукову й термінологічну лексику.
– Ось ще такий цікавий факт. У західних областях країни витісняти українську російською було складно. Тож і пропонували майбутнім студентам обирати фах вчителя російської мови, адже вони під час роботи будуть отримувати заробітну плату, більшу на 25 відсотків.
– Такий собі матеріальний стимул.
– Саме так. От і виходить, що нібито ніхто у Радянському Союзі тобі розмовляти українською не забороняв, книжку можна придбати, пісню послухати, проте це було непрестижно, невигідно. Так відбувалося не лише в Україні. Наприклад, у Білорусі рідною мовою нині взагалі ніхто не послуговується: вона у занепаді, не розвивається, а кількість її носіїв стрімко зменшується. І це я ще не згадала про «особливість словників», виданих за часів радянщини.
– А що з ними не так?
– Зі словникової літератури поступово витіснялися питомі українські слова, їх замінювали російськими, що мали схоже звучання. Наприклад, «вертоліт» – «гвинтокрил». Нащо українцям мати свої, відмінні у звучанні? Так мова стане більш схожою на «язик».
Чим росіянам так заважала українська мова?
– Альоно Леонтіївно, а нащо стільки ресурсів і зусиль витрачати на звуження функціонування української мови? Російську ми ж і так всі знали. Якщо буде багато носіїв української, хіба це погано? Культурне різноманіття хіба комусь зашкодило б?
– Мова – це не просто слова, які ми промовляємо щодня. У кожне слово закладено зміст, ставлення до предметів, людей, явищ, який притаманний кожному конкретному народу. Через мову ми пізнаємо світ так, як його пізнавали наші предки-українці. Відбери у народу мову – що від нього залишиться? У мові українців закодовані вільний дух, непокора несправедливості, любов до родини, особливо матері. Тому-то й немає у нас лайки з використанням слова «мати», чим грішить мова російська.
Через різницю у мовах й поводиться той чи інший народ в однакових ситуаціях по-різному, тому що «мовна картина світу» у кожного своя, неповторна. А країні з імперським мисленням не потрібні народи, які думають інакше, не потрібне прагнення волі й свободи. Тому й прищеплювали нам десятиліттями «комплекс меншовартості» – бути українцем, вірменином, азербайджанцем, чувашем тощо було не те, щоб соромно, але якось непрестижно. Так і виходило, розмовляв хлопчина у селі українською, далі – інститут, робота – і все російськомовне. За кілька років він вже говорить «великим и могучим». І дуже соромиться поодиноких українських слів, які видають його сільське походження або «безграмотність».
Як полюбляють говорити росіяни: «какая разница», проте щодня захищають «російськомовне населення» у нелюдський спосіб.
Що допоможе вивчити українську?
– Пані Альоно, зрозуміло, що така тривала політика знущання над мовою спричинила багато мовних проблем. Як їх подолати і дітям, і дорослим? Особливо дорослим, котрі українською спілкувалися переважно у дитинстві?
– Насамперед, розмовляти, читати, писати. Ви, звісно, будете помилятися. Проте ви ж не кидаєте говорити, наприклад, англійською, коли помиляєтеся? Так чому ж припиняєте говорити українською?
Підтримуйте прагнення дітей та онуків у спілкуванні українською. Питайте у них значення слів, останні вивчені теми у школі, прочитані книжки – їм це буде приємно, а вам – корисно. Обираючи фільми і книжки для свого дозвілля, налаштування соціальних мереж – обирайте українську, так кількість активно вживаних слів стане більшою. У родині, наприклад, можна влаштовувати мовні конкурси – хто найбільше згадає назв квітів, дерев тощо українською. Користуйтеся цифровими ресурсами для вивчення мови, їх зараз багато, до того ж вони безкоштовні. Вивчайте інші мови – це дасть вам можливість збільшити кількість слів-синонімів при порівнянні або перекладі.
І наостанок, просто любіть і шануйте українське слово. Це мова нашого дитинства, батьківської хати, вашого роду. Якщо ваша рідна мова інша – знання й використання української свідчитиме про повагу до країни, яка, попри все, виборола право плекати українську і бути вільною. І якщо чуєте чергове: «Какая разница,– просто скажіть: «Жодної, тож давайте українською».
– Дякую за розмову, Альоно Леонтіївно.
Наші експерти
Альона Остапова – вчителька вищої категорії, вчитель-методист, викладачка української мови та літератури Військово-морського ліцею ім. віце-адмірала Володимира Безковайного. Працює у закладах освіти понад 30 років. Учасниця науково-практичних освітніх конференцій (Гамбург,Німеччина), авторка статей з україністики.
Читайте також:
