Розподіл чоловіка визначив долю
Занфіра Насібуліна опинилась в Одесі, бо чоловіку, металургу за фахом, потрібно було відпрацювати три роки після закінчення вишу. Тут мешкав рідний брат чоловіка, тому родина і поїхала у 1956 році до міста біля моря. Думали, на декілька років, а осіли назавжди.
Далі Занфіра протягом 27 років працювала вихователькою у дитячому садочку. Хоч одеський клімат з вітрами, дощами та високою вологістю повітря їй і не дуже підходив, заради чоловіка та своїх маленьких вихованців жінка поступово звикала до не зовсім зручних умов життя.
Звільнилась 1991 року, за вислугою років. Часи були важкі, тож працювала, як і більшість людей тоді, на ринку. Але, щоб збільшити пенсію за трудовим стажем, шукала можливості офіційного працевлаштування. У 2006 році спробувала піти працювати двірничкою. Гадала, що на рік, але вже працює двірничкою протягом 19 років.
Мешканці, вони як діти
Коли ми домовились із Занфірою про інтервʼю і я йшла на зустріч, побачила, як худенька, невисокого зросту жіночка у формі працівниці підприємства житлово-комунального господарства відводить з проїжджої частини дороги жінку з милицями.
– Це жіночка з дому, який я обслуговую, їй 92 роки, і вона інколи забуває, що біля будинку їздять машини, їздять доволі швидко і треба бути дуже обережною, – пояснила пані Занфіра.
Але не лише в цьому, як я зрозуміла далі, полягає її турботливе ставлення до людей. Досвід роботи педагогом понад чверть століття нікуди не подівся, а навіть стався в нагоді.
– Коли я працювала в дитячому садку, ніколи не гримала на дітей, не вважала за потрібне ставити когось в куток, – продовжує пані Занфіра. – Жаліла дітей і завжди ставилася до них по-доброму. Зараз бачу, що й дорослі люди потребують того самого.
– Ви маєте на увазі мешканців будинків, які ви обслуговуєте?
– Так, життя у людей зараз дуже важке. Хтось сміття з балкону кине, хтось біля дому сидів на лавці, а потім насмітив, залишив після себе пляшки, стаканчики, обгортки від печива. Після ремонтів багато сміття виносять і часто не доносять до сміттєвих контейнерів. Не вистачає людям правильного виховання і розуміння того, що хтось повинен буде за ними прибирати. Але я виходжу зранку і швидко все прибираю.
– Пані Занфіро, коли сніг випадає, хтось із мешканців будинків вам допомагає його прибирати? Люди ж не можуть не бачити, що ви – жінка поважного віку, вам вже 84 роки і допомога не завадила б?
– Ні, раніше було декілька людей, які брали лопати і допомагали. Зараз – ні. Можливо, знов-таки життєві проблеми даються взнаки. Чи те, що багато людей не є власниками. Вони орендують житло, отже і ставлення до прибудинкової території відповідне.
Під час війни треба гуртуватися
Зараз в європейських країнах, зокрема у Німеччині, мешканці будинків обговорюють з домоуправителями, що саме вони спроможні зробити навесні, щоб покращити стан прибудинкової території. От би і у нас запрацювали аналогічні ініціативи.
– Так, було б добре, якби мешканці будинків розуміли, що разом ми спроможні зробити більше, – каже пані Занфіра. – Під час війни треба гуртуватися, допомагати одне одному, тоді й відновляти місто вдасться швидше.
Зважаючи на мій життєвий досвід, можу порадити: ніколи не здаватися, не жити за принципом «мене це не стосується», не залишатися осторонь. Допомога мешканців нам, представникам житлово-комунального господарства, не була б зайвою. Вона дуже потрібна. Не випадково це багато років роблять за кордоном, де життя більш комфортне і спокійне за наше.
Читайте також:
