Долі людські: «Я не пам’ятаю себе зрячим»

Втратив зір у три роки

Народився Дмитро у Запоріжжі. З дитинства мав дуже люблячу родину, яка його всіляко підтримувала.

– Батьки казали, що я отримав родову травму. Але остаточно зір втратив у три роки. Я не пам’ятаю себе зрячим, але пам’ятаю кілька моментів. Як я дивився в люстерко і бачив себе усміхненого. А ще – як мама посміхалася, і я їй завжди відповідав усмішкою. Вона головою щось там хитала, я завжди за нею повторював. І от в момент, коли я перестав на це реагувати, з’ясувалося, що я втратив зір, – ділиться чоловік.

Контроль викликав комплекси

Спроба потрапити на лікування в одеський інститут очних хвороб імені Філатова була провалена. У 1971 році місто закрили на жорсткий карантин через спалах холери. Потім було пізно.

– Мені дуже допомогло те, що з самого дитинства поруч зі мною були зрячі діти. Звісно, були й такі, що ображали мене. Але мені пощастило з хорошими друзями. Вони навіть ігри вигадували такі, щоб я міг брати участь. Ще дитиною я намагався поводитися як зрячий, робити все сам. Ходив у магазин, наприклад. Батько довіряв мені керувати моторним човном і ще багато різних речей. Але коли я пішов до спеціальної школи, там було по-іншому. З’явилося більше контролю. Тоді у мене виникли певні комплекси. Але коли я приїздив на канікули додому, моя сім’я, мої друзі їх ламали, – розповідає Дмитро.

Навчився сам їздити в транспорті

Після закінчення Харківського медичного коледжу чоловік залишився у цьому місті, працював масажистом. Тривалий час як волонтер їздив у Старий Скалат на Тернопільщині, де сестри-монахині відкрили центр реабілітації для незрячих дітей.

– Вперше я поїхав сам автобусом ще у школі. Мені виповнилося 16 років і треба було забрати паспорт. Чесно кажучи, дуже переживав. Але згодом зрозумів, що головне – не соромитися і просити про допомогу. Я залишився жити в Харкові після навчання. Почав самостійно їздити громадським транспортом. Якщо мені хтось розповідав, як куди сісти, де вийти, як перейти, куди зайти, то я дуже швидко все це розумів і знаходив, – каже Дмитро.

Довго його фобією було метро. Але і її подолав заради кохання. Тоді його дівчина, а тепер дружина, працювала на одній зі станцій. Хлопець вирішив відвезти їй обід. Тож він наважився. Тепер, каже, немає жодних проблем у подорожах. Добре орієнтується в потягах. Багато років не користується супроводом. Відвідав ряд українських і закордонних міст, певний час жив з сім’єю у Польщі. Нині з дружиною та дорослими синами мешкає у Канаді.

– Я дуже люблю мандрувати, відвідувати музеї. Моя перша екскурсія була ще малим школярем в одеські катакомби. І я так захопився, що потім постійно відвідував усі можливі екскурсії. Коли працював на підприємстві для незрячих, сам організовував різні поїздки. А потім вже й сам просто їздив усюди, куди лиш випадала нагода і була можливість.

Організовує виставки рушників у Канаді

Велике враження на чоловіка справили відвідини музею Будянського фаянсового заводу (Харківська область), де йому дозволили «дивитися руками» раритетні екземпляри посуду. Так зацікавився керамікою, що навіть взяв участь у майстер-класі гончаря і спробував працювати на гончарному колі.

Зацікавився Дмитро і старовинними рушниками, українською вишивкою. Зібрав їх цілу колекцію. Частину подарував для етнографічного кутка школі. Але багато зберігає у себе. Чимало охочих було їх побачити на виставках у Канаді, які вже встиг провести активіст.

– Ще я дуже хочу навчитися грі на кобзі. Але, на жаль, саме тоді, коли випала така нагода, зламав руку. Власне тому я й переїхав до сім’ї – дружина наполягла. А так і в Україні у мене багато справ і ідей ще залишилося нереалізованих. Але я маю кобзу, ліру, намагаюся вчитися. Познайомився з відомим бандуристом і дослідником Віктором Мішаловим, – каже Дмитро.

Мріє відкрити «Музей у темряві»

Починаючи з 2014 року, Дмитро Крупка вів активну громадську діяльність у Харкові. Працював помічником депутата міськради, займався питаннями безбар’єрності.

– Мені захотілося спробувати, чи зможу я сам зробити канал на Ютубі. Вирішив його назвати «Реальні події та наша історія у спогадах». Захопився роботою зі звуковим редактором, почав монтувати аудіопрограми. Записував спогади старших людей, наприклад, про окупацію Харкова в роки Другої світової війни, – згадує чоловік.

Паралельно створив сторінку у Фейсбуці. Почав писати про свої враження від подій, подорожей, участі в заходах. Потім Дмитро Крупка з’явився в Інстаграмі, ТікТоці. Був активним учасником харківського Євромайдану. Там познайомився з Сергієм Жаданом. Разом організували фестиваль «Віч-на-віч» для незрячих.

Питання інклюзії та безбар’єрності стало одним із головних у громадській роботі Дмитра. Він консультував фахівців, які робили аудіогіди музеями Харкова. Долучився до організації екскурсій містом для незрячих.

– Це екскурсії вулицями міста з розповідями про історію будинків з можливістю доторкнутися до них. Зараз я намагаюся щось подібне зробити у Канаді. Шукаю також інвесторів, щоб відкрити «Музей у темряві» на кшталт тих, що працюють у Львові та Києві, – поділився планами Дмитро Крупка.