Народився Дмитро у Запоріжжі. З дитинства мав дуже люблячу родину, яка його всіляко підтримувала.
– Батьки казали, що я отримав родову травму. Але остаточно зір втратив у три роки. Я не пам’ятаю себе зрячим, але пам’ятаю кілька моментів. Як я дивився в люстерко і бачив себе усміхненого. А ще – як мама посміхалася, і я їй завжди відповідав усмішкою. Вона головою щось там хитала, я завжди за нею повторював. І от в момент, коли я перестав на це реагувати, з’ясувалося, що я втратив зір, – ділиться чоловік.
Спроба потрапити на лікування в одеський інститут очних хвороб імені Філатова була провалена. У 1971 році місто закрили на жорсткий карантин через спалах холери. Потім було пізно.
– Мені дуже допомогло те, що з самого дитинства поруч зі мною були зрячі діти. Звісно, були й такі, що ображали мене. Але мені пощастило з хорошими друзями. Вони навіть ігри вигадували такі, щоб я міг брати участь. Ще дитиною я намагався поводитися як зрячий, робити все сам. Ходив у магазин, наприклад. Батько довіряв мені керувати моторним човном і ще багато різних речей. Але коли я пішов до спеціальної школи, там було по-іншому. З’явилося більше контролю. Тоді у мене виникли певні комплекси. Але коли я приїздив на канікули додому, моя сім’я, мої друзі їх ламали, – розповідає Дмитро.
Після закінчення Харківського медичного коледжу чоловік залишився у цьому місті, працював масажистом. Тривалий час як волонтер їздив у Старий Скалат на Тернопільщині, де сестри-монахині відкрили центр реабілітації для незрячих дітей.
– Вперше я поїхав сам автобусом ще у школі. Мені виповнилося 16 років і треба було забрати паспорт. Чесно кажучи, дуже переживав. Але згодом зрозумів, що головне – не соромитися і просити про допомогу. Я залишився жити в Харкові після навчання. Почав самостійно їздити громадським транспортом. Якщо мені хтось розповідав, як куди сісти, де вийти, як перейти, куди зайти, то я дуже швидко все це розумів і знаходив, – каже Дмитро.
Довго його фобією було метро. Але і її подолав заради кохання. Тоді його дівчина, а тепер дружина, працювала на одній зі станцій. Хлопець вирішив відвезти їй обід. Тож він наважився. Тепер, каже, немає жодних проблем у подорожах. Добре орієнтується в потягах. Багато років не користується супроводом. Відвідав ряд українських і закордонних міст, певний час жив з сім’єю у Польщі. Нині з дружиною та дорослими синами мешкає у Канаді.
– Я дуже люблю мандрувати, відвідувати музеї. Моя перша екскурсія була ще малим школярем в одеські катакомби. І я так захопився, що потім постійно відвідував усі можливі екскурсії. Коли працював на підприємстві для незрячих, сам організовував різні поїздки. А потім вже й сам просто їздив усюди, куди лиш випадала нагода і була можливість.
Велике враження на чоловіка справили відвідини музею Будянського фаянсового заводу (Харківська область), де йому дозволили «дивитися руками» раритетні екземпляри посуду. Так зацікавився керамікою, що навіть взяв участь у майстер-класі гончаря і спробував працювати на гончарному колі.
Зацікавився Дмитро і старовинними рушниками, українською вишивкою. Зібрав їх цілу колекцію. Частину подарував для етнографічного кутка школі. Але багато зберігає у себе. Чимало охочих було їх побачити на виставках у Канаді, які вже встиг провести активіст.
– Ще я дуже хочу навчитися грі на кобзі. Але, на жаль, саме тоді, коли випала така нагода, зламав руку. Власне тому я й переїхав до сім’ї – дружина наполягла. А так і в Україні у мене багато справ і ідей ще залишилося нереалізованих. Але я маю кобзу, ліру, намагаюся вчитися. Познайомився з відомим бандуристом і дослідником Віктором Мішаловим, – каже Дмитро.
Починаючи з 2014 року, Дмитро Крупка вів активну громадську діяльність у Харкові. Працював помічником депутата міськради, займався питаннями безбар’єрності.
– Мені захотілося спробувати, чи зможу я сам зробити канал на Ютубі. Вирішив його назвати «Реальні події та наша історія у спогадах». Захопився роботою зі звуковим редактором, почав монтувати аудіопрограми. Записував спогади старших людей, наприклад, про окупацію Харкова в роки Другої світової війни, – згадує чоловік.
Паралельно створив сторінку у Фейсбуці. Почав писати про свої враження від подій, подорожей, участі в заходах. Потім Дмитро Крупка з’явився в Інстаграмі, ТікТоці. Був активним учасником харківського Євромайдану. Там познайомився з Сергієм Жаданом. Разом організували фестиваль «Віч-на-віч» для незрячих.
Питання інклюзії та безбар’єрності стало одним із головних у громадській роботі Дмитра. Він консультував фахівців, які робили аудіогіди музеями Харкова. Долучився до організації екскурсій містом для незрячих.
– Це екскурсії вулицями міста з розповідями про історію будинків з можливістю доторкнутися до них. Зараз я намагаюся щось подібне зробити у Канаді. Шукаю також інвесторів, щоб відкрити «Музей у темряві» на кшталт тих, що працюють у Львові та Києві, – поділився планами Дмитро Крупка.
Теплиця – це відмінний спосіб вирощування рослин, який дозволяє продовжити вегетаційний період і захистити рослини…
Річкова риба посідає важливе місце у раціоні українців. Найперша її перевага в доступності у свіжому…
Орхідеї - улюблені рослини багатьох, але не всі квітникарі знають, чи можна обприскувати орхідеї, чи…
22 листопада на території України очікується сніг, вітер, місцями дощі. На сході та півдні без…
Чи будуть геомагнітні хвилювання цього дня?
В останній місяць осені розпочинається Різдвяний піст. За новоюліанським календарем він триває з 15 листопада…