Найбільше у її доробку рушників червоними та чорними нитками. Головні три бажання сьогодні: жити, стати на милиці і дочекатися перемоги.
Вишивати Надія розпочала в 13-річному віці. Матір навчила її шити хрестиком, але дівчинку більше приваблювала гладь. Стара книжка і невгамовне бажання стали в нагоді. Спочатку шила лежачи. Адже ходити навіть на милицях змогла лише в 15 років.
– Коли я народилася, матері радили залишити мене у пологовому будинку. Але вона цього не зробила. За все життя у мене було більше 100 переломів і понад 30 операцій – таке складне у мене захворювання. Лише після десяти операцій, у 15 років, стала на милиці і почала так ходити. У вишиванні знаходжу спокій і радість, – ділиться майстриня.
Сьогодні вона – переможниця численних конкурсів і володарка низки високих нагород, має звання «Почесний громадянин Буринщини». Але вже три роки майже немобільна. Після чергових переломів пересувається тільки на колісному кріслі. З другого поверху, де мешкає, без сторонньої допомоги вийти на вулицю не може. Жінка мешкає сама і добре відгукується про соціальних помічниць, які за нею доглядають. Але, каже, від самотності у чотирьох стінах рятують нитки і голка.
– Цікаво, що вишивання гладдю приблизно на півтора століття старше за традиційний хрестик. Моя прабабуся також колись так вишивала. Тепер я вмію і бісером, і хрестиком, але гладдю – це моє. Колись я починала, як і більшість: брала чиюсь вишивку, перемальовувала і собі шила. Але згодом мені це стало нецікаво. І я почала сама вигадувати узори. Буває, насниться якась квітка, то я встаю і замальовую. Так, як поетові спадає на думку вірш, так у моїй уяві народжуються узори з квітів, – ділиться вишивальниця.
Її авторські рушники, на яких переважають червоний і чорний кольори, з виставок рідко повертаються додому. Їх радо розкуповують на подарунки, на згадку, як символ української культури. Серед покупців чимало іноземців, які везуть Надійчині рушники у різні країни. Проте є винятки. Як, наприклад, давній рушник, який майстриня відтворила з невеликого клаптика.
– Мене зацікавили рушники нашого краю, Слобожанщини. Я повторила рушник, який понад 100 років тому вишила моя прабабуся. У 90-х роках минулого століття клаптик того старовинного рушника дала мені моя бабуся, якій тоді було 90 років. Вона розповіла, що в молоді роки цей рушник вишила її мати. Я довго його вимальовувала, довго вишивала, але змогла відтворити. Він дуже цікавий, майже все полотно зашите червоними і трохи чорними нитками. Мені хотілося передати його атмосферу. Бабуся казала, що маленькі бутончики, пуп’янки – то ще не народжені діти, маленькі квіточки – то дітки маленькі і більшенькі, – розповідає Надія Князь.
Ця її робота отримала диплом Мінкультури України у номінації «Кращий рушник року». Були охочі його придбати, на гроші не скупилися. Але майстриня відмовила. Вона переконана, що саме цей рушник повинен бути вдома, бо він береже пам’ять її родини.
– Іноді іноземці на виставках не вірять, що мої рушники – це вишивка. Вважають малюнок аплікацією. Я почала брати з собою п’яльця і шити просто на виставках, щоб продемонструвати процес, – уточнює майстриня.
Каже, що робота над кожним виробом може тривати досить довго. Адже першим етапом є виношування ідеї малюнку. Потім вона його переносить на полотно, а вже тоді вишиває. У неділю і дні релігійних свят не бере до рук голку, але може малювати. Без цієї справи не уявляє свого життя.
– У моїй «тривожній валізі» – документи, нитки і тканина. А все решта – то не так важливо. Сьогодні, коли люди втрачають усе, головне – зберегти найцінніше, – ділиться вона.
І додає, що дуже відповідально ставиться до свого захоплення і роботи.
Адже коли випадає нагода вишивати сорочки або сукні для когось, робить це не тільки акуратно і натхненно, але й з хорошими думками.
– Мати мене вчила, що таку роботу треба робити тільки в гарному настрої. Щоб, не дай Боже, не зашити в річ якогось негативу. Я завжди цього дотримуюся. А дитячі замовлення вишиваю з особливим трепетом і ніжністю, – уточнює Надія Князь.
Віднедавна почала позначати свої авторські роботи ініціалами. Білим по білому вишиває невеличкі літери К і Н. А колекцію власних виробів заповіла місцевому музею.
– Ви не являєте, як я хочу жити. Як я хочу ходити ногами, на милицях. Але найбільше я хочу, щоб закінчилася війна, – такі прості і водночас глибокі мрії у майстрині-вишивальниці Надії Князь.
Вас також можуть зацікавити новини:
7 липня на Івано-Франківщині очікується дощ, на решті територій без опадів.
Чи будуть геомагнітні хвилювання цього дня?
Тиждень починається з важливої астрологічної події — інгресії Урана у знак Близнята. Цей момент можна…
Хочете здивувати гостей чи просто побалувати себе чимось легким та смачним? Спробуйте десерт «Бульбашки» –…
У православній традиції святі посідають особливе місце – не як заміна Богу, а як наші…
Сьогодні у рейтингу країн за тривалістю життя є лідери, де люди живуть понад 85 років,…