Ми продовжуємо рубрику «Відомі люди на монетах», де знайомимо вас із відкарбованими у металі знаменитими людьми, які увійшли в історію України.
Ким був Симон Петлюра?
Нещодавно в рамках цієї рубрики, розповідаючи про Євгена Петрушевича, ми згадали, що диктаторські повноваження в роки післяреволюційного хаосу в Україні були, окрім нього, і у Симона Петлюри. Впевнений, що багатьох пенсіонерів, які читають ці рядки і зі шкільних років пам’ятають «Історію СРСР» у її тодішній інтерпретації, здивує, що НБУ викарбував монету на його честь. Чому здивує? А про це згодом.
Від семінариста до отамана
Петлюра – полтавець. Там він народився 1879 року, навчався у семінарії. Був з неї вигнаний за політичну діяльність (Революційна Українська Партія) та українофільство. 1904-го перебрався до Львова. 1908-го Петлюра – у Петербурзі, активіст українського руху. 1911-го переїхав до москви, працював бухгалтером, театральним критиком. У 1912-14 роках редагував журнал «Українське життя». Тоді він і став суспільно-відомою персоною. Після початку Першої світової у статті «Війна та українці» декларував лояльне ставлення українців до захисту Російської імперії, сподівався на зміну ставлення керівництва імперії до «українського питання». У роки війни він – заступник уповноваженого Всеросійського союзу міст з постачання армії.
Лютнева революція застала його на Західному фронті і незабаром його обрали головою Українського комітету Західного фронту. Навесні 1917-го він поїхав до Києва, де після створення першого українського уряду – Генерального секретаріату – Петлюра став секретарем у військових справах. Він вимагав радикальних антибільшовицьких дій, але зіткнувся з компромісною політикою Винниченка та Грушевського. Петлюра вийшов з уряду і сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який став на захист України від більшовиків.
При гетьмані Скоропадському він 4 місяці відсидів у в’язниці, оскільки був одним із організаторів антигетьманського повстання. На початку 1919-го Петлюра очолив Директорію, залишаючись Головним отаманом військ УНР.
«Бог не може змінити минуле, але історики можуть»
Від першого до останнього дня Директорії, тобто 10 місяців, він очолював збройну боротьбу за незалежність України. Саме у цей період біографія Симона Петлюри вкрилася темними плямами. Точніше, кривавими. Йдеться про єврейські погроми в Україні, що приписуються очолюваному Петлюрою війську, жертвами яких стали близько 50 тисяч громадян, включаючи жінок, дітей, людей похилого віку. Підкреслимо, що погляди різних істориків, які визначають особисту провину Петлюри у цій жахливій трагедії, розходяться аж до діаметрально протилежних. Дивного в цьому немає нічого.
Суть проблеми геніально коротко сформулював англійський письменник 19-го століття Семюель Батлер: «Бог не може змінити минуле, але історики можуть». Так от, деякі історики доводять, що Петлюра юдофобом не був, а його провина полягає в тому, що влада, яку він очолює, не змогла взяти ситуацію під контроль. І він нібито намагався припиняти погроми і карав їх учасників. Інші історики стверджують, що раз не зміг контролювати цю ситуацію, значить не хотів, бо на чолі його політики стояла фраза, нібито сказана єврейській делегації, яка прийшла з проханням «Не сваріть мене з моєю армією!» А ще історик Дубнов на суді стверджував, що у берлінських архівах перебуває близько 500 документів, які доводять особисту причетність Петлюри до погромів. На якому суді, кого і за що судили?
Історія вбивства в Парижі
1920 року Симон Петлюра від імені УНР уклав договір з Польщею про спільні дії проти червоних військ. Але зрештою цей союз виявився невдалим: червоні відкинули польсько-українське військо аж до Львова та Любліна, але там військовий геній польського полководця Пілсудського зміг їх зупинити. Петлюра емігрував. Польща, Угорщина, Австрія, Швейцарія, а з 1924 року – Франція. Там, у Парижі, за 4 дні після того, як він у 1926 році відзначив своє 47-річчя, його на вулиці застрелив Самуїл Шварцбурд – уродженець міста Ізмаїл на Одещині. З місця злочину він не втік, на суді заявив, що так помстився за єврейські погроми.
І знову суперечки істориків. Деякі з них стверджують, що «нічого особистого», і вбивство – політичне – було організовано більшовицькою спецслужбою. Інші впевнені, що у Петлюри руки по лікті в крові, і він поніс заслужену кару. Ймовірно, передбачаючи багато чого, Симон Петлюра написав колись: «Очевидна річ, що в оцінці моєї персони ви повинні бути правдивими». Але, як то кажуть, правда у кожного своя, а Істина одна. Де вона в історії з Петлюрою – як здається автору цих рядків, наразі невідомо. Але відомий факт: слідство по вбивству Петлюри в Парижі тривало 16 місяців, і в результаті французьким судом присяжних Самуїл Шварцбурд, який всадив у Симона Петлюру 7 куль, був повністю виправданий. Суперечки істориків щодо правомірності цього вердикту досі не вщухають.
***
Що ж, як мудро зауважив Едмунд Берк, англійський політичний діяч 18-го століття, «історія – це союз між померлими, живими і ще не народженими». Як говорили за старих часів, «мертві сорому не мають», ну а нині живим, заради ще не народжених, слід не «як треба» трактувати історію, а змінювати ставлення людей до неї, висловлене в «Учні диявола» Бернарда Шоу: «Що скаже історія? – Історія, сер, збреше, як завжди».
Валерій Боянжу, Херсон – Одеса
