Два покоління, одна історія: як бабуся і онука з Херсона допомагають одна одній пережити війну

З перших днів війни вони разом перебувають у рідному місті: спочатку під окупацією, а тепер під щоденними обстрілами.

Війна на рідній землі

Галині Григорівні 81 рік. До пенсії вона 40 років пропрацювала у Херсонському морському торговельному порту. Нині через війну та постійні обстріли рідного міста, як і інші пенсіонери, сидить вдома.

– Перші дні війни були дуже важкими. Пам’ятаю, через бомбування ховалися в підвалі сусіднього будинку. Було дуже страшно. У дворі бомбосховища немає, а бігти далеко. Виїжджати з Херсона не думала. Тут мої діти і рідна хата, нікуди не поїду, – зізналася Галина.

Згодом Галина Григорівна переїхала на дачу, де провела рік. Там вона займалася господарством, це допомагало пережити страх війни.

– Сили давала природа. Оскільки весь час я проводила зі своїми улюбленими рослинами. Важко було бачити цих рашистів і контактувати з ними. Вони приїжджали до нас і робили, що хотіли: стріляли по хатах і допитували людей. Навколо були самі п’яні морди, які ящиками закуповували пиво, горілку та вино. Весь цей жах досі залишається на душі. Але я вірила, що наші прийдуть і звільнять рідні землі.

Життя в окупації

Поки бабуся змушена спілкувалася з окупантами, її онука Яна пішла до волонтерів. Спочатку дівчина думала податися у ТРО, але її туди не взяли. Тоді вона разом з іншими молодими людьми допомагала херсонцям продуктами та ліками.

– Було всяке. Складали списки потрібних речей і розвозили нужденним по районах. Навіть їздили до Миколаєва по гуманітарну допомогу через блокпости. Потім окупанти почали обстрілювати виїзні шляхи Снігурівки і Давидового Броду (дуже багато було жертв), а волонтерів тягли у підвали і катували, – згадує Яна.

Галина Григорівна каже, що на прилавках продукти і ліки були, їх завозили з Криму, а ось ціни підняли у кілька разів.

– Якщо звичайний пряник коштував 27,30 гривні за кілограм, то під час окупації – 150-180 гривень. А ось за ліки, які я приймаю, замість 200 гривень платила 1500 гривень. Після звільнення Херсона полегшало, адже ми вже живемо на своїй землі, хоч і під обстрілами. З’явилося більше продуктів та ліків, ціни стали іншими. Чимось держава допомагає, міжнародні організації, особливо волонтери, спасибі їм.

Трагедія на Каховській ГЕС

– Трагедія на Каховській ГЕС – це крах всього. Затоплені села, будинки і моя улюблена дача. Ми її з чоловіком удвох збудували, без жодної допомоги. Висадили шикарний сад, виростили там дітей та онучок. Мене це зламало, вдарило по нервовій системі, – зі сльозами на очах зізнається Галина Григорівна. Вона дуже хоче потрапити на затоплену ділянку, але поки що це неможливо. Та й у Херсоні ситуація залишається важкою. Щоночі та щодня повітряні тривоги і обстріли.

– Рашисти обстрілюють нас, руйнують будинки і вбивають людей. Щоб хоч якось відволіктися, я займаюся домашніми справами і кімнатними квітами – це моя пристрасть. Також читаю книжки, інколи дивлюся телевізор. На жаль, у Херсоні більше нічим зайнятися. Хоча дуже хочеться допомагати і брати участь у чомусь, що допоможе нашій Перемозі. Нехай старість про себе говорить, але душа завжди молода. Головне, не падайте духом! Не бійтеся і тримайте себе у руках. І тоді ми все переживемо. Зараз сенс життя в тому, щоб бути поряд із нашими дітьми та онуками, особливо з тими, хто на фронті.

«Бабуся – центр нашої родини»

Яна каже, що бабуся допомагає всій родині пережити війну. Вона вчить цінувати те, що маєш у цю мить.

– Бабуся – центр нашої родини, наша душа. Вона нас підтримує. Бабуся – добрий приклад для молоді. У неї немає слів: я втомилася, не хочу або не можу. Коли вони з дідусем відзначили золоте весілля, я зрозуміла, наскільки вона мудра жінка. Бабуся знає, де краще поступитися, де прийняти, а де «брикнути». Наше покоління мчить кудись уперед і не вміє по-справжньому жити. Насправді бабусі та дідусі вчать нас того, що ми вміємо зараз: любові до праці, землі, природи, оточуючих, себе і життя.

Інтерв’ю підготувала Анастасія Єпур