1971 року я ощасливив Одесу вступом до інституту зв’язку. П’ять студентських років до дрібниць зафіксувалися у пам’яті. І тому, коли я, переживши окупацію Херсона, у грудні 2022 року залишив рідне місто, яке варварськи обстрілювалося рашистами, і прибув до Одеси, багато чого в цій пам’яті спливло. Дуже прикольно порівнювати те і це життя. Ні, я не любитель тупо скиглити про хліб по 16 копійок і «Лікарську» ковбасу по 2,20. Краще поговорімо «за одяг».
Платний урок на все життя
На цю тему тоді, у грудні минулого року, мене надихнув одеський безпритульний (не люблю нелюдське скорочення БОМЖ) біля сміттєвих баків поблизу «Привозу». Він був у пижиковій шапці, у дублянці та в джинсах.
У тій моїй студентській Одесі так статусно одягалися тільки моряки, які ходили закордон. На той час загального дефіциту про людину часто судили по одежі. І я це чітко відчув.
Приїхав я вчитися у туфлях від Херсонської взуттєвої фабрики. Їх випускали тільки траурно-чорного кольору, і в нас був жарт: в таких тільки в останню путь людей відправляти. Але служили вони довго, і навіть куплені за розміром, всі роки, будучи жорсткими, нещадно мучили кісточки на ногах. А тут заходжу я в маленьку хлібну крамничку, і до мене, оцінивши мене поглядом, звертається здоровенний бугай, який розмовляв з продавщицею в рябчику: «Що це за шкраби на тобі? Не ганьби Одесу!» І він з авоськи дістав загорнуті в газету (як зараз пам’ятаю, це було «Знамя коммунизма») туфлі моєї мрії: елегантні, гостроносі, не чорні, м’які, зручні – я приміряв. І, не торгуючись, відрахував благодійникові добру частину своєї першої стипендії. Назавтра я вже хизувався в інституті своїм новим взуттям. І додому після лекцій діставався не як звичайно трамваєм, а пішки, незважаючи на дощ: нехай всі бачать мою обновку. І заздрять. Ближче до свого будинку я вже шльопав шкарпетками по калюжах: на обох туфлях відклеїлася підошва.
На подвір’ї мені зустрівся сусід – перукар дядько Сьома. Він зацінив ситуацію з моїми туфлями і сказав: «Так, в’юношо, ти таки з розбігу зроблений. Тобі всунули туфлі для небіжчиків, одноразові. Нещодавно партію з Єгипту завезли. Ну нічого, це платний урок, запам’ятаєш. Підсуши копитця і за годину зайди, я тебе підстрижу за «спасибі», шлемазле*». Я зайшов, отримав «за спасибі» свій напівбокс, а урок – таки так – запам’ятав.
Як ми влітку у в’язаних шкарпетках ходили
Вище я згадав шкарпетки – так і з ними пов’язана історія. Шкарпеток було безліч, нормальних, якісних, але не модних. А в моду тим часом увійшли яскраво-жовті та яскраво-червоні. Нейлонові. І так само хотілося в таких похизуватися. Зрозуміло, вони з’явилися на «товчку», але ТАКІ гроші на шкарпетки витрачати? Ні, ми підемо іншим шляхом, вирішили ми зі Славиком, з яким разом квартирували. Його мама була майстринею з в’язання.
Ми прикупили скільки потрібно білої вовни і відправили до села Пухечень Новоаненського району Молдови. І незабаром вовна повернулася до нас у вигляді двох пар теплих в’язаних шкарпеток. Звичайно ж, ми не збиралися носити їх узимку нікому не помітними у черевиках. Це були шкарпетки на весну і літо. Фарбувати їх у хімчистці? Ага, зараз: дешевше пофарбувати самим. А на зекономлені ще по келиху пива у Ізі випити (це була розливна точка неподалік інституту, де, як нам здавалося, пиво розбавляли менше за загальноприйняту в Одесі норму).
Купили пакетики з фарбою і вже навесні в аудиторії ніби ненароком задирали штанину, щоб були помітні модного кольору шкарпетки. Щоправда, через недосвідченість ми, мабуть, порушили технологію фарбування, і шкарпетки не лише жахливо линяли при пранні, а й забарвлювали у свій отруйний колір ноги, що аномально пітніли в них. Але ж це дрібниці життя, чи не так?
Взимку без шапки-вушанки не походиш
Серед моїх перших одеських придбань запам’яталася мені й зимова шапка – звичайна вушанка. З Херсона до Одеси я привіз свою хутряну феску – з хутряним козирком, зате без «вух». А зима з 1971-го на 1972-й видалася тут надзвичайна: мінус 30, аж море в порту замерзло. Пройшовся я вулицею, повернувся додому, а вуха білі й нечутливі. У теплі вони стали схожі на вареники з вишнею, та й біль – мамо, не журись. Співмешканці пожертвували мені чарку горілки на розтирання, але я на такий акт вандалізму не пішов і прийняв її, як кажуть лікарі, перорально. І щойно трохи потеплішало, аж бігом прикупив тривух у «Пасажі». Не пижиковий, звісно, як у того безпритульного, а цигейковий.
Про загальний дефіцит і джинси
А ось джинсів у студентські роки я не мав. Бо це було щось неймовірне, космос. Ось, наприклад, у нашу компашку входила одеситка Ірина Б-ч. Її тато був капітаном якогось теплохода ЧМП, і зарубіжжя було для нього рідною домівкою. В Іри завжди можна було стрільнути її улюблені сигарети «Пелл-Мелл» – жаба її реально не душила, і вони в неї не закінчувалися. Ми ж, злиденні та нужденні, дозволяли собі купити пачку штатівських сигарет десь раз на квартал. П’ять карбованців – це гроші. Пачку розтягували на місяць, а потім ще кілька місяців у цій пачці мешкав болгарський «Опал» або «Стюардеса» за 35 копійок – типу с понтом під зонтом, а сам під дощем. До речі, тоді ще жарт був: – Вам стюрдесу? – Ні, дякую, у мене «опал». Так ось, на Ірчиному весіллі її обранець Толік був не як голота одягнений у кримпленовий костюм (тоді ця хімія тільки в моду входила), а у джинсовий костюм. Якщо не вся Одеса, то половина Одеси точно тоді про нього говорила. Що ви, жартуєте – джинсовий піджак.
Після закінчення інституту я поїхав додому, почав інженерити з непоганою зарплатою 124 рублі, одружився. А коли за рік мені різко підвищили оклад – до 127 п’ятдесят – дружина сказала: настав час здійснення твоїх мрій.
Морячка у неї на роботі сплавляла джинси, і вони опинилися на мені. Щоправда, підійшли лише у поясі. Ну і що? І ми заплатили 200 карбованців. Джинси були на мене довгі й сильно розкльошені. У майстерні з них зробили класику, а з обрізків мені змайстрували ще джинсову кепочку – шестиклінку. Її на маківці вінчав ґудзичок, теж обгорнутий у джинсу. Черепушка у мене не дрібна, шістдесят перший розмір, кепочка була набагато менша, і я просто укладав її зверху плазом на голову. У вітер я її не носив – здувало. Більше того, з обрізків кепочки у мене ще вийшов джинсовий ремінець на годинник. Здійснення мрій…
***
З тиждень тому я завітав до свого інституту в Одесі. Весь такий із себе з голови до п’ят я був у джинсусі. На голові зачіску «під Котовського» – вже не напівбокс – покривала джинсова тюбетейка (25 гривень на Старокінці), для більшої солідності на лобі у неї вишили напис «JEANS». Джинсова сорочка WRANGLER (Іринкин Толік на весіллі про таке і не мріяв) – 50 гривень у секонді. Джинси «SUPER RIFLE» – 100 гривень там же. На ногах джинсові мокасини напівзатертої фірми – 50 гривень у секонді. Джинсовий піджак (стан – ляля, 70 гривень у секонді) через спеку я одягнути не наважився, перекинув через руку. Дешево й сердито. Але ніхто не звертав на мене уваги, всі пробігали повз у своїх справах і турботах. Та нічого іншого я, зрозуміло, й не чекав. Порталу у минуле не існує навіть біля колишнього інституту зв’язку. А якщо чесно, то нафіг він потрібен, той портал? Те, що потрібно, живе у нашій пам’яті. А ми маємо жити сьогоденням. І головне – майбутнім. Адже у нас все «спереду» – чи не так, читачі?
Валерій Боянжу, Херсон – Одеса
*Шлемазл – людина, якій хронічно не щастить.
