Як переживають війну пенсіонери: як пенсіонер з Одеси сад «Перемоги» виростив

Ми продовжуємо рубрику «Як переживають війну пенсіонери». У ній ми розповідаємо історії людей старшого віку про те, як вони справляються з труднощами воєнного часу. Герой цієї публікації – 74-річний ветеран із Одеси Василь Скоробрух.

Людина, що створює свій світ

Було це чотири роки тому, у квітні. Коли ще тільки народжувалися світанкові присмерки, біля давно занедбаної пустки я зустрів Василя Скоробруха. Він, спираючись на лопату, щось шепотів. Попереджаючи моє запитання, сказав:

– Прошу допомоги у Господа Бога нашого, щоб все сталося так, як замислив.

– А що ви таке собі задумали?

– Тут буде рости садок, щоб тішити і людей, і птахів. І назву йому дам – «Перемога».

– Та ви шо, пане полковнику? Земля ж, бачу, ніби камінь, потріскалась. Через шпички, полин, будяки не пролізти. Як на мене, це як боротися мусі з Голіафом.

– Хай я лусну, коли брешу, Вікторе Івановичу, Даю вам слово: сто дерев висаджу.

Перш за все Василь Олександрович ретельно очистив пустир від бур’янів. Потім викопав сто садивних ям. У кожну поклав добрива, налив воду. Сто саджанців різних сортів яблунь, груш, слив, персиків, айви, черешні закупив за свої кровні пенсійні гроші.

Постійно приглядав за деревами, як за дітлахами. Поливав, підживлював, обрізав, кропив від шкідників.

З турботою про військових

Днями Василь Олександрович розповів, як пригощав солдатів черешнею чотирьох сортів. Поласували наші захисники і грушами, і яблуками, і сливкою. Цікаво, але паркану у садку немає, і кожен може в ньому пригоститися фруктами.

Щодо військових, то це особиста справа. Скоробрух знає військову службу досконало – він полковник Збройних сил України у відставці. Ще як тільки у цьому районі розташувався перший блокпост, Василь Олександрович допомагав військовим облаштовувати приміщення для відпочинку та обігріву. Давав їм дрова, картоплю, цибулю, часник зі свого городу. І досі підтримує ділові стосунки з одним із підрозділів, що дислокується неподалік.

Родом з дитинства

Я запитав Василя Олександровича, відкіля у нього така любов до людей і до землі. Він одразу відповів:

– Від людей і від землі. Мої батьки – селянського роду. Вони мали наділ, десь чверть гектара. Він годував нас. Я з дитинства працював на городі. Любив вирощувати квіти, дерева. Щоб ви знали, біля моєї рідної хати ще до сьогодні ростуть горіх і груша, посаджені дідусем та бабусею. Батько мій пройшов через три війни. Коли повернувся додому з багатьма нагородами за мужність, був вражений тим, як жила його родина, – у голоді і холоді. Він не пішов ставати на партійний облік. В розпачі спалив свій партквиток у печі, на якій варився пісний борщ з лободою. Слава Богові, ніхто про це не дізнався, крім близьких йому людей.

Батько Василя Скоробруха працював у будівельній бригаді, і він часто бував поряд з ним.

– Мені подобалась справа батька, і я після закінчення школи, з золотою медаллю, вступив до будівельного інституту. Батько сказав тоді: «Молодець. Хоч ти вирвешся з цієї комуністично-колгоспної неволі». Після навчання став військовим будівельником. Приємно, що в будівлях, до спорудження яких я мав відношення, і сьогодні мешкають тисячі людей.

«Нещасними можуть бути тільки ледарі»

– Василю Олександровичу, ви вже на шляху до свого 75-річного ювілею. Порадьте нашим читачам, що треба робити, щоб, попри всі життєві негаразди, хоч трохи бути щасливим.

– Скажу одне: нещасними можуть бути тільки ледарі, лежні. А щоб почувати себе щасливим, треба творити добрі справи. І великі, і маленькі, з непохитною вірою в нашу Перемогу.

Слухаючи свого мудрого візаві, я переконувався в тому, що насправді наша душа, наші внутрішні можливості та наснага не мають віку. Все залежить від людини. Все зосереджено саме в ній.

Віктор Мамонтов