Мало кому з нас, обивателів, відоме ім’я українського письменника, видавця, історика, етнографа, який народився 160 років тому в Харківській губернії. А шкода: він дуже багато зробив для розвитку української культури, зокрема був редактором перших підручників з української мови та літератури.
Будучи вихідцем з російськомовної родини, він у 11 років «захворів» на «Кобзаря», почав збирати і записувати українські пісні, легенди, казки, інший фольклор. При Харківському університеті склав іспит на звання народного вчителя, працював у сільських школах різних регіонів України.
За гроші меценатів Борис Грінченко почав видавати українською мовою популярні книги. Лебединою піснею його книговидавничої діяльності став чотиритомний «Словник української мови», який він сам редагував. До нього увійшли 70 тисяч українських слів із літературних творів та фольклорних джерел. Ці томи побачили світ у 1907-1909 роках.
Крім цього, як видавець Борис Грінченко увійшов до історії України збіркою «Етнографічні матеріали, зібрані на Чернігівщині та сусідніх з нею губерніях» у трьох томах, збірками народної творчості «З вуст народу», «Думи Кобзарські».
1905 року з ініціативи Грінченка було створено Всеукраїнську вчительську спілку – професійну організацію вчителів і діячів народної освіти. Свої педагогічні погляди він виклав у кількох працях.
Усього 47 років прожив український письменник–патріот Борис Дмитрович Грінченко. Нащадкам він залишив понад 50 оповідань, історичні драми, повісті, кілька поетичних збірок. Але сьогодні, шановні сучасники, давайте з ракурсу нашого нинішнього буття подивимося на один вірш, визнаний найяскравішим його твором.
«Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн», 1898 р.
Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерті!
Не хваліться, що живе ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава.
Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Нас на світ рабами.
Не пишайтеся ж у співах
Ви козацьким родом:
Ви раби, хоча й пани ви
Над своїм народом.
Україна вам не мати,
Є вам інша пані,
Зрадних прадідів нікчемних
Правнуки погані!
Тільки той достойний щастя,
Хто боровсь за його,
Ви ж давно покірні слуги
Ледарства гидкого.
Ви ж давно не люди — трупи
Без життя і сили,
Ваше місце – кладовище,
Яма та могили.
Як живі покинуть мертвих,
Щоб з живими стати,
«Ще не вмерла Україна»
Будемо співати.
Як живі покинуть мертвих,
Прийде та година,
Що ділами, не словами
Оживе Вкраїна.
Я не знаю, кому ці рядки були адресовані 125 років тому. Але добре написано: зло, від душі. А може, не своїм сучасникам адресував ці звинувачення Грінченко, а нашим? Може, хотів він, щоб ми замислилися, що створили з Україною всі наші керівники, які позбавили її ядерного щита.
А може, Грінченко хотів, щоб його гнів почули ті наші Гаранти Конституції, які за стільки років не змогли розпізнати північного сусіда. Не змогли чи не захотіли розпізнати?
Мені, як журналісту, шеф-редактору херсонської газети «Гривна», двічі за кілька років довелося брати інтерв’ю у Анатолія Гриценка – тоді вже екс-міністра оборони України. І обидва рази я намагався з’ясувати, в чому був сенс списання і продажу 919 (це не друкарська помилка) танків Т-72, сотень БМП (за ціною металу), десятків систем ППО типу С-300 і «Бук». У відповідь обидва рази звучало: продавало не міністерство, продавав «Спецекспорт» при схваленні депутатів парламенту.
То може, гнівні слова Грінченка – до депутатів Ради усіх дев’яти скликань? До тих, хто, коли «кремлівський мрійник» напав на Україну, перекинувся на бік узурпатора. І це їм адресував ясновидець Грінченко: “Україна вам не мати, є вам інша пані”.
Пробачте, співгромадяни, що емоції вивели автора за межі цього циклу публікацій. Накипіло. Впевнений, у вас також. Але я впевнений і в тому, про що Борис Грінченко, який бачив крізь час, говорить в останніх трьох рядках цього мудрого вірша. Повірте й ви.
Валерій Боянжу, Херсон – Одеса
