Відповідає протоієрей Володимир Пучков:
«Завішування дзеркал у будинку померлого – одночасно і забобони, і дурість, і малодушність. Ця безглузда традиція існує в нашій країні, та й не в ній одній, майже повсюдно. З погляду елементарної логіки закривання дзеркал позбавлене будь-якого сенсу. Подумайте, що і кому дасть закриття дзеркал? Ось, наприклад, покійний. Що йому до дзеркал? Дивитися він, чи що, в них стане? Не стане, будьте впевнені. Повірте, що одразу після смерті людині зовсім не до того. Хоча навіть цікаво уявити: ось подивиться душа покійного у дзеркало. І що вона там побачить?
Отже, покійний відпадає. Може, дзеркала і закривають через нього, але не заради нього точно. Залишається припустити, що дзеркала закривають заради живих. Але тоді навіщо це їм? Мертвим подобається, коли протягом кількох днів після їхньої смерті живі зачісуються навмання і голяться наосліп? Я чув ще, що живі бояться раптом побачити в дзеркалі померлого. Але знову незрозуміло: адже душа безтілесна, навіть якщо припустити, що перед Богом покійний постане з якоїсь причини не відразу, то як же його можна побачити в дзеркалі, якщо «дух плоті і кісток не має» (Лк. 24: 39)? Ну а якщо хтось із живих чи то від стресу, чи то горя, чи то від напруги і «побачить» покійного, то до чого тут дзеркало? Примаритися може будь що і де завгодно. Накинутий на дзеркало рушник у цьому разі ні на що не впливає.
Залишається єдина правильна відповідь: завішування дзеркал потрібне стороннім людям. Тим, хто, не відчуваючи любові або прихильності до покійного, приходить на похорон, здійснюючи формальність. У таких людей ритуал розписаний до дрібниць: «вдягнути» на обличчя скорботний вираз, покласти у труну рідкісний букетик, сказати щось підбадьорливо-безглузде родичам, постояти, згорбившись і дивлячись перед собою безглуздим поглядом, поки не закінчиться відспівування, багатозначно похитуючи головою, коли дорогою на цвинтарі зайде розмова про покійного, кинути в могилу жменю землі й посидіти з усіма разом на поминках. Такі люди зазвичай помічають усі: обстановку в домі, поведінку рідних, меню поминального обіду… Вони ж краще знають, «як має бути». Вони через одного «на двадцяти п’яти похоронах побували і скрізь дзеркала закривали». Такі обов’язково вкажуть і розкажуть, що робити, навіть тоді, коли їх не запитують. І, звичайно ж, неодмінно обговорять усіх і усе з будь-ким, з ким тільки буде можливість.
Ось для таких людей і завішують дзеркала. Власне, нікому, крім них, це не потрібно. Хоча, насправді, це не потрібно і їм. Але оскільки безглузда і порожня дія повсюдно стала звичкою, багато хто до неї звик і тепер вважає за необхідність. Як і інші забобони, пов’язані з похороном.
Втім, це зовсім не означає, що християнин повинен чинити так само, як усі, побоюючись людського нерозуміння. Люди, налаштовані на засудження, є в оточенні кожного. І християнин має розуміти, що такі люди неодмінно його засудять. Охочий засудити привід знайде завжди. А тому треба вміти діяти, не озираючись на думку оточуючих. Тим більше що в таких питаннях, як смерть, християнин завжди розумніший за обивателів і, безумовно, краще все знає. Коли помирає близька людина, всі дії близьких зосереджуються навколо її тіла, яке необхідно підготувати до поховання і покласти у труну. Подальші турботи мають бути спрямовані на організацію нормального церковного поховання.
Для цього не потрібно завішувати дзеркала, перев’язувати руки працівників ритуального агентства хустками або швидко мити підлоги після винесення тіла. Нас, безперечно, не зрозуміють, засудять і кістки нам перемиють. Але, з другого боку, де ви бачили християнина, якого хвилює, що люди скажуть? Якщо вже хвилюватися про щось, то про те, як у складній ситуації уникнути гріха. А забобони, як відомо, – гріх».
Нагадаємо, ми роз’яснювали, сповідатися краще в одного священика чи в різних.
