Чому католицький священик дає обітницю безшлюбності, а православний – ні?

Відповідає Андрій Музольф, викладач Київської духовної семінарії:

– Безшлюбність духовенства було ухвалено як норма в Західній Церкві наприкінці VI – на початку VII століття, але затверджено фактично лише до XI століття, при Папі Григорії VII. Ця практика не відповідає первісному церковному уявленню про священство, бо всім відомо, що деякі апостоли (святі апостоли Петро і Пилип), і перші єпископи Стародавньої Церкви були одруженими (наприклад, свт. Григорій Ніський).

У Східній Церкві зі зростанням церковної громади вказівка про безшлюбність була адресована лише до єпископів через важливість і надзвичайність їхнього служіння у справі управління єпархією, оскільки останнє вимагало від єпископа абсолютної віддачі.

Таким чином, безшлюбність вищого священицького чину була обумовлена не якимись догматичними критеріями, а практичними причинами. Єпископ, як людина, яка повинна повністю присвятити своє життя служінню Богу і ввіреній йому пастві, більш охоче обирався не з числа одружених, а з чернецьких, щоб перед ним не виникало колізії: кому приділяти більше уваги – сім’ї чи Церкві.

У той час як у Православній Церкві шлюб ніколи не вважався перешкодою до висвячення у священицьку та дияконську ступені, навіть навпаки – обов’язковий целібат засуджувався правилами одного із Соборів (Трульський Собор 691–692 рр.), у Католицькій Церкві, на підставі деяких припущень, висловлених ще Блаженним Августином, шлюб став вважатися чимось нечистим і недостойним для священнослужителя і тому був заборонений для тих, хто бажає прийняти священний сан. Виняток зробили згодом лише для кандидатів у нижчий рівень священства – дияконів.

Таким чином, ми спостерігаємо велику різницю у підході до причин безшлюбності у Православній та Католицькій Церквах. Якщо у першій безшлюбність було спробою полегшити виконання священицьких функцій єпископами, то в другій вона зумовлена неправильним поглядом на установлений інститут шлюбу.