Адже у подружжя, яке вкупі вже 47 років, повністю збігаються день, місяць і рік народження.
Від долі не втечеш
– Наше знайомство цілком можна описати фразою «Від долі не втечеш», – розповідає Людмила Петрівна. – Ми з ним одночасно вступили до Дніпропетровського державного університету, жили в сусідніх гуртожитках, ходили на той самий спортмайданчик і до тієї самої їдальні, але познайомилися лише на другому курсі… в Карпатах, випадково потрапивши до однієї туристичної групи.
Віктор звернув увагу на дівчину передусім тому, що вона – єдина з усіх студенток – вміла кататися на гірських лижах і сміливо спускалася з засніжених схилів нарівні з хлопцями. Своєю чергою дівчина зазначила, що її новий знайомий добре грає на гітарі і майже завжди виграє «в міста», але сприйняла його спочатку як друга, бо Вітя був ровесником, а їй подобалися старші залицяльники.
До Дніпропетровська студентська компанія поверталася на літаку. У черзі по авіаквитки Людмила несподівано взяла з рук Віктора його паспорт, сказавши жартома: «Дай гляну, чи немає там штампа про шлюб!»
– Розгортаю його паспорт і не можу зрозуміти, чому в ньому – моя дата народження – 12 жовтня 1952 року?! – згадує Людмила Петрівна. – Звичайно, це відкриття нас вразило…
Весілля за розкладом
Молоді люди почали зустрічатися. Коли стали думати, на яку дату планувати весілля, їх осінило: звичайно, 12 жовтня! Але коли за місяць до заповітного терміну вони прийшли до РАЦСу подавати заяву, їх немов холодною водою облили: «Це студентський район, багато весіль, і всі дати розписані на квартал вперед».
– Ми стали пояснювати співробітниці РАЦСу, в чому справа і чому нам потрібен саме цей день, – згадує Віктор Іванович. – Сувора жінка нам повірила, лише зазирнувши в наші документи.
Так, 12 жовтня 1974 року, у свій подвійний день народження, Віктор і Людмила стали подружжям, зробивши це число щасливим для себе тричі.
Щасливий жовтень
Звичайно, за 47 років спільного життя довелося пережити чимало труднощів. Почнемо з того, що, коли в родині народився довгоочікуваний первісток – донька Іринка, Віктора призвали в армію. За два роки він бачив дитину всього кілька разів і, коли нарешті повернувся додому, був вражений тим, що дочка вже розмовляє і зустрічає його словами: «Тату, де ти так довго був?!» Молодій родині «не світила» квартира від держави, тому вони зважилися на кооператив і 15 років жили в режимі жорсткої економії, виплачуючи за житло з невеликих зарплат викладача та інженера. А чого варті були 90-ті з їх економічною кризою. Тим часом у родині Кадченків у цей час вже було двоє дітей шкільного віку: жовтень 1984 року підтвердив титул найщасливішого місяця для подружжя, подарувавши їм сина Ігоря. Крім того, знову ж таки в жовтні, але 1992-го, Людмила захистила дисертацію, ставши кандидатом педагогічних наук.
– Але всі труднощі з часом стираються з пам’яті, особливо коли є надійний тил і розуміння у подружжі, – констатує Людмила. – Хоча, напевно, наш секрет довгого та вдалого сімейного життя не можна назвати універсальним. Справа в тому, що попри однакові дати народження, ми з чоловіком – майже повні протилежності за характером, смаками та вподобаннями. Віктор – технар, я – гуманітарій, він – мовчазний, я – люблю поговорити, чоловік може цілодобово пропадати на рибалці, а мені подобаються походи до театру, на виставку, в кафе. Але при цьому ми розуміємо і поважаємо інтереси одне одного, у нас у родині головні цінності – довіра та свобода вибору, так само ми виховали і наших дітей. Крім того, у критичних ситуаціях ми завжди знаємо, що можемо покластися одне на одного, – і це найважливіше!
Залишається додати, що три роки тому жовтень вкотре став щасливим для подружжя Кадченків – 28 жовтня 2019-го народився їхній онук Богдан.
Ірина Лебединець
Раніше опубліковано: Про що розповість столітній глечик?
