Провідний спеціаліст Дніпропетровського планетарію Людмила Марченко – представниця цієї рідкісної професії. Вже понад 45 років астрономія – це і її робота, і хобі, і любов усього життя.
Мрія про зірки стала професією
– Моє перше знайомство з майбутньою спеціальністю відбулося за кумедних обставин, – згадує Людмила Олексіївна. – Я росла в маленькому селищі в Полтавській області. У дворі нашої школи росла величезна яблуня, на широких гілках якої можна було зручно влаштуватися і… читати книжки. За кожним із завсідників яблуні навіть було «заброньовано» свої гілки. Трохи вище мого місця зазвичай розташовувався такий же завзятий книголюб, але років на чотири старший. Одного разу знизу я побачила у нього в руках книгу з незвичайною ілюстрацією на обкладинці. На мої розпитування хлопчик поблажливо відповів: «Малечі це читати ще зарано!» (Я на той час навчалася в 4-му класі).
Пізніше, помітивши, що сусід йде до бібліотеки здавати книжки, дівчинка кинулася услід і взяла видання, яке зацікавило її. Це була книга Олександра Волкова «Земля і небо» – збірка пізнавальних розповідей про астрономію. Інтерес до астрономії у Люди з роками тільки посилився. Гортаючи у випускному класі довідник з даними українських вузів, Людмила Марченко несподівано виявила, що астрономів готують одразу в трьох містах – Києві, Харкові та Одесі. Її вибір припав на Одеський університет, і наша героїня не помилилася: навчання на астрономічному відділенні фізичного факультету вона досі згадує як найцікавіший час у житті.
– Буквально з перших днів занять нас запросили до обсерваторії, де ми займалися науковою роботою на станції спостереження за супутниками, – згадує Людмила Олексіївна. – Це було державне замовлення, виконувати яке довірили студентам. Як сказала б сучасна молодь, ми були круті! Назви дисциплін звучали для сторонніх як шифровки, а для нас – як поезія: «фізика зоряних атмосфер», «позагалактична астрономія», «динаміка змінних зірок».
Прийшла на півроку, залишилася назавжди
Після закінчення університету Людмила мріяла працювати на новій спостережній станції, яка повинна була відкритися на Памірі через півроку. Але до цього часу треба було чимось займатися, і дівчина поїхала до Дніпропетровського планетарію, де їй запропонували тимчасову вакансію – до Нового року. «Та мені довше і не треба, в грудні я вже буду на Памірі!» – поблажливо відмахнулася Людмила.
– Але мій приклад ще раз доводить: немає нічого постійнішого, ніж тимчасове, – посміхається наша героїня. – «Мій Памір» донині тут, в планетарії Дніпра, де я працюю… вже 46-й рік.
Свою роботу Людмила Марченко часто порівнює з діяльністю перекладача, адже їй доводиться пояснювати складні небесні явища простою мовою, зрозумілою обивателям. Причому робити це потрібно так, щоб і дорослим, і дітям було не тільки зрозуміло, про що мова, але ще й цікаво.
– Сучасні школярі – взагалі окрема розмова, – посміхається Людмила Олексіївна. – Виховані на фантастичних фільмах і комп’ютерних іграх, вони часто мають дуже спотворені поняття про астрономію. Так, нещодавно третьокласники однієї з дніпровських шкіл зустріли мене вигуками: «Розкажіть нам про трансформерів з Марса!» Довелося відповісти: «Діти, вас обманюють: на Марсі немає трансформерів, але я розповім вам правду – що там є насправді!». У підсумку діти слухали мене, затамувавши подих.
***
Не розлучається Людмила Олексіївна з улюбленою астрономією і в повсякденному житті: у неї є сукня з зображенням планет, парасолька – з картою зоряного неба і кулон з… уламка Сіхоте-Алінського метеорита, що впав на Далекому Сході в 1947-му.
– Знайти в житті справу, яка дає можливість не лише заробити на хліб, але й дає задоволення – це велика удача і, на жаль, велика рідкість, – впевнена Людмила Марченко. – Але я – саме з таких щасливчиків. І нехай робота астронома не дає космічних прибутків, зате дарує безліч цікавих поїздок, неповторних вражень і розкіш спілкування з однодумцями.
Ірина Лебединець
…Знайти в житті справу, яка дає можливість не лише заробити на хліб, але й дає задоволення – це велика удача і, на жаль, велика рідкість…
