Багато років він прожив за кордоном, а коли повернувся до Одеси, відновлював її історію, боровся за збереження унікальних пам’яток культури. Саме завдяки йому збереглася і була відреставрована знаменита Мавританська арка на Пироговській.
Життя з цікавущим сюжетом
Карантинна гавань Південної Пальміри, куди зазвичай втікали з уроків в гімназії Валя Катаєв і Женя Запорожченко, не засинала ні вдень, ні вночі. Тут, у південному порту, бували торговельні кораблі з усього світу. Звідси, від знаменитого Воронцовського маяка, тягнулися за далекі горизонти морехідні дороги до всіх відомих тоді гаваней як Старого, так і Нового Світу.
Вдосталь наплававшись у морі і назбиравши величезних, як устриці, фіолетових мідій, хлопчики брели п’яні від вражень по Деволанівській вулиці, через Ланжерон, додому, до Отради. Було це понад сто років тому. Один з них став маститим письменником, інший – легендою Одеси. Адже пригод у його житті вистачило б не на один роман із цікавущим сюжетом…
До останніх днів своїх дружили Валентин Катаєв і Євген Запорожченко – письменник і герой його повісті. На колишній дачній околиці Одеси, районі, й понині відомому як Отрада, на старовинній затишній вуличці стоїть будинок, де минуло дитинство і отроцтво Євгена Єрмиловича – однієї з найуславленіших персон громадянського суспільства Одеси. Його ім’я і зараз пам’ятають багато освічені одесити, віддаючи тим самим належне останньому хранителю духу «срібної доби» нашого міста.
Отроцтво і юність обох друзів якраз припали на суперечливий і доленосний для нашої Батьківщини час. В Одесі, тодішній столиці благословенного півдня і одному з найквітучіших міст Європи, ця неймовірна доба знайшла своє непересічне вираження багато в чому – від помітної архітектури історичного центру і модних особняків Французького бульвару до репертуарів модних кафешантанів і оформлення вітрин відомих магазинів – у всьому, що визначало стиль життя тодішніх заможних обивателів.
Саме такими одеситами і були батьки Євгена Запорожченка. Його батько був службовцем фірми «постачальників Двору Його Величності братів Пташнікових» Єрмил Запорожченко, той самий, про якого Катаєв у «Чарівному розі Оберона» згадував: «…у капелюсі-казанку, з золотим ланцюжком поперек жилета, з бамбуковим ціпком у руках…»
Французькі партизани прозвали «Генерал Запо»
Перед Євгеном Запорожченком відкривався життєвий шлях, відомий багатьом нащадкам з добропорядних буржуазних родин: класична гімназія, комерційне училище, кар’єра прикажчика в солідній торговельній фірмі, а якщо пощастить, то і власна справа. Далі – богоугодна діяльність прихожанина православної громади Стурдзівської церкви, одруження з дівчиною «свого кола», облаштування сімейного життя, у зрілому віці – почесне громадянство…
Але доля Запорожченка, як і життя його сучасників і друзів, склалася інакше. Вогонь революції, охопивши Російську імперію, не пощадив і Одесу. Євген, тоді студент першого набору Політехнічного інституту, як практикант опинився на торговому пароплаві Російського Добровільного флоту. Разом з рештою команди він вирішив не повертатися до рідної Одеси у сподіванні кращих часів.
Стійкість духу, примножена вихованням і чудовою інженерною освітою, дозволила йому, емігрантові, зайняти гідне місце в кількох європейських країнах. Він був одним з небагатьох серед десятків тисяч російських емігрантів, кому вдалося в Західній Європі стати успішним підприємцем. До 1930-х років він облаштувався в Ніцці, завів автомобіль, особисту яхту. Власні кошти дозволяли йому навіть вести світське життя. Євген спілкувався з цвітом російської еміграції, був у близьких стосунках з видатними письменниками і художниками.
Друга світова війна застала його у Франції. Беручи участь в Опорі, за хоробрість він удостоївся у французьких партизанів-макі почесного прізвиська «Генерал Запо». Однак після війни відносини з французькою владою стали складатися непросто, причиною чого була «холодна війна», і Запорожченка вислали з країни.
Жива пам’ятка Південної Пальміри
Після багатьох випробувань і пригод Євгенові Запорожченку вдалося повернутися до Одеси, до свого будинку по вулиці Затишній, 7. І скоро Євген Єрмилович перетворився на живу пам’ятку Одеси. На стінах його кімнати були розвішані картини і фотографії, що відображали віхи його яскравого життя. Письмовий стіл був завалений різномовними книжками з судноводіння, лоціями, конвертами з марками не одного десятка країн. Боцманська дудка з монограмою «ЕЕ», що знайшла своє місце під барометром, вказувала на одне з головних захоплень з 1918 року.
До Запорожченка йшли літературознавці, історики, студенти, перекладачі, художники – всі ті, хто був зачарований творчістю Катаєва. Євген Єрмилович вільно спілкувався сімома європейськими мовами, як гід водив екскурсії одеситів, співвітчизників та іноземців по всій Південній Пальмірі. Як справжній романтик моря, він стверджував, що одеські вулиці є не що інше, як «продовження трапів ошвартованих у нашому порту торгових кораблів».
Заповітною мрією Запорожченко на схилі років стало створення документального фільму, який розкрив би гідний образ Одеси. На жаль, він цього не встиг. Зате йому вдалося інше. Разом з художником Геннадієм Гармидером, який задумав видати альбом офортів «Види старої Одеси», Євген Запорожченко день у день, незважаючи на вік, обходив історичний центр міста. По пам’яті він докладно відновлював події давно минулих років, колишній вигляд дорогої його серцю Одеси і колоритні образи колишніх одеситів. А листівки, пропоновані як ілюстрації до нарису, є підсумок багаторічної праці легендарного одесита і маститого художника.
Олександр Сурилов
