Не кожному подружжю щастить
Фатального 1965 року хлопець з паралельного класу запропонував їй свою дружбу.
– На скільки? – запитала вона. – На місяць?
– Ні!
– На рік?
– Ні!
– А на скільки?
– На все життя! – сказав він.
З тієї пори біжать разом їхні весни і зими.
– Не всім щастить дожити в парі до «золотого весілля». Дякуємо Богу, що дав нам відчуття цього щастя. Напевне, вже тоді, у шостому класі, ми обрали одне одного серцем. Думаю, то була блискавка любові, яка зворушила наші, по суті, ще дитячі серця, – згадує Любов Дмитрівна.
А у десятому класі дівчина писала твір з української літератури, в якому зізналася: «Не варто було б жити, якби я не зустріла своє кохання». Шкільні подруги пророкували, що Володя і Люба одружаться після випускного балу. Але у них попереду були літа випробування – два роки служби Володі в армії. Служив він у далекому Забайкаллі, звідки щоденно писав листи, сповнені ніжності і любові.
Куди голка, туди й нитка
На весільний рушник стали у 1973 році і поїхали з Балти до Кодими (Одеська область), до місця служби Володимира. Згадують, як приїхали у Кодиму, а житла немає. Довелося кілька днів жити у гуртожитку, в кімнаті Андрія та Людмили Шитри, які потім стали їм найкращими друзями. Коли начальник штабу довідався про проблеми, до вечора для сім’ї знайшли у гуртожитку вільну кімнату.
– Як же відважилась їхати в нікуди, без житла, без роботи?
– Куди голка, туди й нитка, – сміється жінка і серйозно додає, – дружина (а дружина військовика особливо) має бути завжди поруч з чоловіком. Разом переїжджати за новим місцем служби, разом створювати домашній затишок, проводжати і зустрічати, разом виховувати дітей і, звичайно, не забувати про себе.
Про гарнізонне життя і невлаштований побут
Гарнізонне життя – це часто невлаштований побут, це ранні підйоми і тривоги, це польові навчання і довгі розлуки, це уміння чекати, любити, прощати.
– Для мене сім’я – це велика відповідальність. Чоловік має дбати про те, щоб його рідні почувалися комфортно, щоб відчували його любов і турботу, – ділиться Володимир. – Я вдячний дружині, що вона всі ці літа поруч, що з гідністю переносила непросте життя дружини військовика і ніколи ні на що не скаржилася.
Сьогодні подружжя з жартами згадує, як вони пиляли дрова «дружбою-два» (так називали ручну пилу, якою працювали двоє), а Люба була тоді на останніх місяцях вагітності. Згадують і про офіцерське «триборство»: вода, дрова, помиї. Адже молоді сім’ї жили не у комфортабельних квартирах.
Проте нічого не заважало їм бути щасливими, любити, навчатись і жити повноцінним життям. Володимир успішно закінчив Одеський інститут зв’язку, а Любов – факультет журналістики Київського Національного університету імені Т.Г. Шевченка.
Військова династія продовжується і нині
Коли у них народився син, його нарекли Олександром, що означає Захисник. Олександр і справді став захисником, продовживши військову династію роду. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ, потім – факультет міжнародних відносин Київського університету. Сьогодні – підполковник у лавах ЗСУ.
Пишається подружжя і своєю донею Яною – дружиною сина, яка теж із військової родини і має високі математичні здібності. Наразі працює у одній із англійських фірм і донатить на ЗСУ.
Син з дружиною подарували їм двох онуків, які, відчуваючи любов і піклування бабусі і дідуся, відповідають їм взаємністю. Вони часто зустрічаються, радують подарунками, а найбільше – увагою.
Сьогодні онук продовжує справу батька та дідів-прадідів, а онучка – завершує навчання на факультеті журналістики. Діти добре знають історію роду і майже все відають про життя своїх предків.
З вірою, надією і любов’ю
Цю історію добре пам’ятають у родині. У Володимира після п’ятдесяти років стався інфаркт. То був шок для сім’ї. Люба залишила його у реанімаційному відділенні одеської лікарні. Дорогою додому вона молила Бога, щоб забрав її здоров’я, а натомість подарував Володимиру життя. Другого дня, під вечір, у неї піднялась температура і весь цей час, що її чоловік лежав у лікарні, вона не могла підвестися з ліжка. Тоді чоловікова мама казала, що треба було просити Бога, щоб укріпив обох.
А коли були проблеми зі здоров’ям у дружини і в одній із клінік їм сказали, що результати аналізів добрі, подружжя раділо, обіймаючись і цілуючись на очах у всіх відвідувачів.
Кілька років тому Володимир та Любов Кузьменки переїхали на батьківщину, до Балти.
«Все робимо разом і завжди радимось»
Володимир Федорович й досі пишається захопленням своєї дружини журналістикою, вмінням писати вірші і підтримувати дружні стосунки зі знайомими. А вона обожнює його математичні здібності, не заперечує проти рибалки та футболу.
Вони разом донатять і плетуть сітки для ЗСУ, розгадують кросворди і читають одне одному уривки з книжок і ділять цукерку на двох. І досі, виходячи на прогулянки або на ринок, тримаються за руки.
– У нас теж бувають непорозуміння, як і у будь-кого. Але ніколи це не робиться під час обіду або перед ним. Довго сердитися ми не вміємо. Переговорили і забули. У нас немає чоловічої і жіночої роботи. Але якщо трапляється якась важка робота, то чоловік бере її на себе. І навіть сумки з базару несе сам. А так все робимо разом і завжди радимось. Напевне, тому любов і сьогодні живе поміж нас. Зараз ми розпочали новий період свого життя – нове півстоліття, – кажуть Кузьменки.
Євген Килимник
ВІД РЕДАКЦІЇ. Дякуємо Любові та Володимиру за поради. Бажаємо й надалі йти по життю разом, зберігати кохання. А для читачів додамо, що Любов Кузьменко є постійною авторкою “На пенсії”.
