Надія Євтуховська із селища Окни Подільського району Одеської області – одна з цієї загартованої випробуваннями когорти.
Дитя ще тієї війни
У дитинство Надії Євтуховської увірвалась війна, навіки забравши його у свої буревії. Вона була впевнена, що вже ніколи вогняні катки не пройдуться по долях дітей та онуків, що їм не доведеться переживати ті жахіття, які пережили діти Другої світової. Тому нинішня війна їй болить так, ніби розтривожено старі рани.
– Мама підлітком носила важкі снаряди в окопи радянських військ. Щодня, як на роботу. У неї і посвідчення є учасника війни, – розповідає син Олександр Володимирович.
Після війни закінчила торговельний технікум і бігом назад, додому, у свої Окни. І майже все життя працювала на керівних посадах (завідувачкою товарної бази, начальником сільпо і начальником «Союздрук»).
Сьогодні онук Надії Семенівни Володимир боронить землю від російської навали. А вона сама має намір і пережити російсько-українську війну, і побачити Україну вільною та квітучою.
– Дай Бог, щоб всі діти повернулися додому живими і здоровими, – каже жінка.
Обрав собі дружину
З цієї поважної пані і сьогодні можна писати картини. З давніх фотографій на нас дивиться чарівна молода жінка, котра ніби зійшла з полотна Рафаеля. Цю першу красуню селища запримітив Володимир Євтуховський.
Одного разу Надія в сльозах прибігла до його тітки і поскаржилася, що Володя на танцях припік їй руку цигаркою.
– Це він так залицяється до тебе. Ти станеш його дружиною, – сказала тітка.
Їхнє щастя було на виду у всього селища. Надія і Володимир прожили разом понад 50 років в мирі і злагоді.
Чоловік Володимир Тимофійович не пас задніх. Був бригадиром комплексної бригади колгоспу, заслуженим працівником сільського господарства України. Його ім’я занесено до Енциклопедії України. Мав два ордени – «Трудової слави» і «Жовтневої революції», а дружині потакав в усьому. Любив її. І вона відповідала взаємністю, усвідомлювала його прихильність і керувала вдома і на роботі.
Завжди «я сама»
Не знаю, якому захопленню віддати пальму першості – любові до котика, якому дозволяється в цій хаті все, чи характеру домоправительки, яка звикла все життя керувати і не відпускає віжки й донині. Особливо люблять свою матусю і ладять з нею невістки – синова дружина і дружини онуків.
– Звикла матуся керувати, – усміхається Олександр Володимирович, – не може інакше.
У свої 92 роки жінка сама себе обходить. Син спробував поратися на батьківському обійсті. Та мати завжди його зупиняла: «Не треба. Я сама. А я що буду робити, сидіти і чекати пришестя?».
Свої п’ятнадцять соток городу намагається тримати у чистоті. Вирощує картоплю, помідори та огірки. Сама собі готує їжу.
Рецепти довголіття з книги «Двохсотліття»
Надії Семенівні книга «Двохсотліття» дісталася у спадок і вона тривалий час нею послуговувалася. Книга дивним чином зникла з хати. Згадати, до чиїх рук потрапила, не може. Зате знає кожну її сторінку назубок. Це була книга довголіття, яка містила рецепти чаїв і таємниці зцілення. Саме за нею жінка робить і сьогодні цілющі чаї собі і своїм рідним.
– Все життя вживаю лише трав’яні чаї як для профілактики, так і для лікування, – розповідає Надія Семенівна.
Вміння підбирати трави, робити настої передалося і Олександру Володимировичу. Свого часу він працював інженером сільгоспхімії, завгаром. На прохання матері збирає різноманітні трави. Інколи сам або з нею готує цілюще зілля для рідні.
– Що б ви порадили читачам «На пенсії»?
– Те, що й собі. Вживати продукти з власного городу. Пити настояні трави. Вивчати їхні властивості, збирати ліки, що у нас під ногами. І щедрості від Бога на літа, і здоров’я.
Любов Кузьменко
