Том Купер: я маю свою «політику», яка полягає в тому, щоб повідомляти все, що я знаю про будь-який конфлікт. Хороші новини та погані новини.
Ситуація насправді сумна.
Перш ніж я продовжу, нагадування №1: ніщо з наступного не є офіційним, на 1000% підтвердженим та/або перевіреним…
Нагадування №2: війни — це не весело, і точно не футбольні матчі. Війни не виграються перерахуванням обладнання, яке НАТО збирається поставити в Україну (або скаргами на це у випадку з росіянами); або НЕ замовчуванням критичних ситуацій та поразок.
Навіть якби війни були футбольними матчами: не кожен футбольний матч закінчується так, як хотілося б. Це не так. Зброя, яка буде доставлена… так, приємно, але це питання майбутнього. А не повідомляти ні про критичні ситуації, ні про поразки, чи применшувати кризи — це брехня самому собі: коли починаєш брехати собі, то й продовжувати безглуздо: тут уже ні патріотизм, ні бравада, ні добрі наміри не допоможуть.
***
Зараз ситуація в Соледарі дуже критична. Це страшенно серйозно.
Як писалося вже раз чи два, останні дні позиції ЗСУ у місті оточені із трьох сторін. Контратака на південь від соляної шахти провалилася. Вчора вранці пішли чутки про відновлення села Яківлівка. Це було б чудовою новиною, але: поки що підтвердження немає, і доводиться робити висновок, що або така контратака не була зроблена, або вона закінчилася невдало.
Якщо цього недостатньо, то відучора російські атакували і взяли більшу частину Червоної Гори — села між Соледаром і Бахмутом. До полудня вони стверджували, що вся українська лінія фронту в цьому районі впала.
Тепер точно: майже через добу українці, схоже, «стабілізували» ситуацію. Зупинили росіян незадовго до того, як вони досягли дороги T0513. Тож росіяни не контролюють ні всю Червону Гору, ні все Підгородне.
Принаймні там досі перебувають українські війська у складі кількох підрозділів, які роблять усе можливе, щоб їх зупинити.
АЛЕ! Кінцевим результатом є те, що росіяни тепер мають вогневий контроль над фатальним шляхом T0513 (що з’єднує Бахмут з Сіверськом), і у них дійсно є вогневий контроль над трасою M03 (що з’єднує Бахмут зі Слов’янськом). Це означає, що вони можуть стріляти у все, що рухається вгору або вниз по кожному з двох.
При цьому основна лінія постачання ЗСУ свого гарнізону Бахмута перекривається.
Поки що ніхто не почав панікувати пояснюю: це не повинно означати, що весь Бахмут відрізаний. Оскільки їхні частини у Кліщівці встояли, українці благополучно утримують Т0504, яка з’єднує Бахмут із Костянтинівкою.
Таким чином, поставок до Бахмуту все ще дуже багато. Вони «просто» довше дістаються гарнізону (оскільки шлях зі Слов’янська через Краматорськ, Дружківку та Костянтинівку довший, ніж прямий зі Слов’янська до Бахмута). З евакуацією поранених справа серйозніша: тепер їх вивозять із району Бахмута довше…
Поклавши руку на серце, це не те, що здається мені таким проблематичним. Що мене справді турбує, так це кілька інших моментів.
93-й мех майже сам (посилений 2–3 батальйонами територіальної оборони) три місяці тримав ті ж позиції в Соледарі. І це витримало.
«Горді десантники» 46-го повітряно-десантного полку не змогли цього зробити лише через 2–3 тижні в строю — хоча вони проходили повторну підготовку у Великій Британії та інших країнах за підтримки елементів 4-го та 17-го танкових, а також 10-го та 128-го гірських, плюс (тепер) 3-й штурмовий, плюс два батальйони БПЛА, набагато краща і набагато більша артилерійська підтримка, ніж 93-й міг би використати, плюс, плюс…
***
Щонайменше тривожним є враження, що зараз відповідальні українські командири, схоже, опинилися в тій самій ситуації, в якій перебувають їхні російські опоненти з жовтня: у них немає під рукою рішень. Я не маю чіткого уявлення, хто саме це: командири бригади чи батальйону, чи хтось інший вище — але, здається, усі вони не мають інших ідей, крім: «надішліть більше військ».
Менше тривожно, але сумно, що нині навіть люди, які славляться «щирими репортажами», скоріше зайняті тим, що намазують мармеладом очі та вуха громадськості та наголошують на досконалості того чи іншого підрозділу, а не повідомляють про серйозність ситуації.
***
Звісно, з відстані понад 1000 км легко базікати, але патріотизм і цілеспрямованість це добре.
Однак у цю кризу потрібен досвідчений та перевірений командир з ідеями. Один командир, а не 25 таких командирів.
Йому потрібне військове мислення: військові дії — це не демократія, а дисципліна, яка вимагає холоднокровності, критичних оглядів, мозкового штурму, ідей і рішень — жодних приховань, ніякої брехні, ніякої бравади і ніякого розгортання елементів із 25 різних бригад… (тільки поклавши руку на серце: останнє безглуздо, і не дивно, що російські соцмережі висміюють результат (див. карту нижче) і пам’ятайте: маса росіян всерйоз переконана, що кожен «квадрат» означає «одна українська бригада».
Ми всі пройшли довгий шлях з тих днів, коли мені довелося доповідати про російські прориви в Ізюмі, а потім — що найгірше — про прорив у Попасній, ще у квітні та травні минулого року. Стан ЗСУ набагато кращий, ніж був тоді, і становище де-факто ополченців, які зараз складають ВРРФ, ВДВ та ПВК Вагнера, теж кардинально відрізняється. Проте, ніхто не очікує, що ЗСУ «бігтиме від перемоги до перемоги, залишаючи за собою вогняний слід». Важливо просто зберегти холоднокровність і виконувати свою роботу.
Температура може допомогти. Холодна погода: вночі температура опускається до -10°C, -18°C (або нижче).
Так, це заважає операціям, перетворюючи майже кожний рух людини на велику проблему. Навіть дихати важко за таких температур. Але те саме і з масами російських мобіків, які останні дні посилаються в бій без бронепластин, часто навіть без касок — і це при тому, що мало хто з вагнерівців хвалиться своїми приладами нічного бачення.
Майте на увазі: враховуйте мерзлий ґрунт, і низькі температури, вони теж допомагають.
Військовий аналітик Том Купер
Редакторський переклад Сергій Чернявський
