Він народився в Тифлісі, багато років прожив у Києві, помер у Єревані. Знімав українські, грузинські та вірменські фільми. Сидів у в’язниці, бідував, але був одним із найвільніших людей Радянського Союзу.
9 січня 1924 року в тифліській лікарні імені Рози Люксембург у Сірануш Бежанової народився син. У місті відзначали річницю «кривавої неділі». За вікном лікарні лунали артилерійські постріли на згадку 9 січня, а також “на честь народження” Сергія Йосиповича Параджанова. Батько хлопчика, антиквар Овсеп Параджанян, який у зв’язку з віяннями часу став Йосипом Параджановим, незабаром після народження сина фіктивно розлучився з дружиною, передбачаючи арешти та експропріації.
Через багато років Сергій Параджанов – відомий містифікатор, який любив епатувати публіку – неповторно розповідав, як у дитинстві перелякані батьки не пускали його до школи. У день передбачуваного арешту Сергію змушували ковтати діаманти та смарагди і тримали його під замком, поки всі дорогоцінні камені не виходили назовні природним шляхом. У “Сповіді” він написав:
“Фарбований французький вихухоль називається котиком. Мій тато в 1920 році купив для мами шубу-кльош у Сейланова, власника тютюнової фабрики. Мама ж одягла шубу всього два рази: у перший – коли пішов сніг у Тбілісі, а в інший – на похорон батька. Решту часу шубу від обшуків ховали у сусідів, у комірках чи провітрювали на горищі”.
У 1942 році Сергій Параджанов вступив до Тбіліського інституту залізничного транспорту, але незабаром втік із нього до консерваторії. Три роки він навчався грі на скрипці та класичному вокалу, а також брав уроки танцю при Тбіліському оперному театрі. У складі концертної групи Сергій виступав у шпиталях. Після закінчення війни тбіліський музикант перевівся в Московську консерваторію, де навчався вокалу Ніни Дорліак – дружини Святослава Ріхтера.
Але пошуки себе у мистецтві продовжувалися. І Сергій вступив на режисерський факультет ВДІКу до майстерні Ігоря Савченка. А 1947-го, приїхавши до Тбілісі, був заарештований за звинуваченням у мужоложстві. Час був жорстокий, але Сергію вдалося за допомогою впливових людей довести свою невинність. У 27 років Параджанов одружився з татарською красунею Нігяр Сєраєвою. Через місяць після весілля вона була по-звірячому вбита родичами за відступництво від мусульманської віри. Брати Нігяр прив’язали її до залізничних рейок та дочекалися приходу поїзда за розкладом. Параджанов довго не міг отямитися від горя. Минув час. Він закінчив ВДІК (майстерню Олександра Довженка) та отримав розподіл на Київську кіностудію.
Так почалося його друге життя. 1955-го року Сергій одружився з 17-річною Світланою Щербатюк, донькою відомого радянського дипломата. Параджанов поступово освоївся у Києві, знімав документальне кіно, бурхливо радів народженню сина Сурена. Йому навіть вдалося зняти чотири художні фільми, без найменшого порушення канонів соцреалізму. Щоправда, Світлана на сьомому році спільного життя раптово пішла від чоловіка, залишивши друзів та недругів здивовано. Вона сказала: “Він прекрасний, але нестерпний”. І все.
І лише у 40 років у Параджанова настав час звершень. Він уже був готовий до того, щоб одного прекрасного ранку прокинутися знаменитим.
Режисерові не спало на думку замахнутися на Вільяма нашого Шекспіра, хоча тема зловісного року розбурхувала його уяву з часів трагічної загибелі першої дружини. І Параджанов вирішив зняти кіно про гуцульських Ромео та Джульєтту, за мотивами твору Михайла Коцюбинського. Він настільки ясно уявляв собі героїв, що побачивши в Москві актрису театру “Сучасник” Ларису Кадочникову, сказав своєму оператору Юрію Іллєнку: “Дивись, це – Марічка”. Параджанов знайшов актрису, не підозрюючи, що Ільєнко, що їх познайомив, – чоловік Лариси.
Кадочникова покинула “Сучасник” і переїхала до Києва. Гуцульського Ромео Параджанов шукав набагато довше, доки не зупинився на кінопробах карпатського студента Івана Миколайчука. І розпочалися зйомки фільму “Тіні забутих предків”. Карпатська природа, трембити, гранична органічність головних героїв, операторське мистецтво Іллєнко і, звичайно ж, могутня енергія розбудженого таланту Параджанова створили такий фільм, якого світ досі не бачив. На Параджанова обрушилася слава. “Тіні забутих предків” вийшли у прокат у 1965-му році та здобули світове визнання. За кордоном фільм називався “Вогняні коні”, і вони проскакали від України до Аргентини, залишаючи за собою шлейф захоплення і потрясіння.
А Параджанов, прийшовши до тями, розпочав роботу над картиною “Київські фрески”. Але за півроку фільм був закритий, а режисер звинувачений у містично-суб’єктивному ставленні до сучасної дійсності. (“Не можна безкарно жити у Києві” – афоризм Жванецького на всі часи). Параджанов подумав – і поїхав до Єревану, де написав сценарій “Саят-Нова” про середньовічного вірменського поета. Незабаром на “Арменфільмі” розпочалися зйомки картини. Софіко Чіаурелі грала поета в молодості, а також його кохану та ще кілька ролей. Але всесильне Держкіно СРСР винесло свій вердикт: скоротити, назву поміняти, фантазії Параджанова приструнити. Після багатьох цензурних поневірянь фільм вийшов у прокат під новою назвою “Колір граната”, в монтажній версії Сергія Юткевича. Параджанов було фактично знищено.
1969-го року він повернувся до Києва і повністю поринув у сценарну роботу. Так з’явилися навіть не сценарії, а поеми у прозі: “Сповідь”, “Ара Прекрасний”, “Давид Сасунський”, “Бахчисарайський фонтан”, “Ікар”, “Золотий обріз”, “Інтермеццо” та інші. На початку 70-х Параджанов у співавторстві з Віктором Шкловським написав сценарій “Демон” за мотивами поеми Лермонтова. Готуючись до зйомок, режисер вимагає від кіностудії доставки 20 білих верблюдів. На заперечення, що верблюдів такого кольору в природі не буває, роздратовано відповів: “Зробіть їм пергідрольне знебарвлення в перукарні”. Але верблюдів знебарвлювати не стали, і фільм “Демон” знято не було. Натомість сценарій “Диво в Оденсі” за казками Андерсена запустили на “Арменфільмі”.
15 грудня 1973 року Параджанов вилетів з Єревана до Києва провідати захворілого сина. А 17 грудня його було заарештовано і поміщено до Лук’янівської в’язниці. Цього разу всесвітньо відомому режисеру висунули звинувачення у мужоложстві із застосуванням насильства та поширення порнографії. Слідчий на прізвище Макашов знайшов лжесвідків – і 25 квітня 1974 Параджанов був засуджений до п’яти років ув’язнення в таборі суворого режиму з конфіскацією майна. Він втратив квартиру на площі Перемоги.
Жодні листи знаменитих митців не змогли допомогти в цій ситуації. З табору Параджанова витягла Ліля Брік, звернувшись до письменника Луї Арагона (чоловіка її сестри Ельзи Тріоле). Колишнього сюрреаліста, який став французьким комуністом, у СРСР любили. В особистій бесіді з Брежнєвим Арагон попросив помилувати великого режисера. Брежнєв відповів, що вперше чує про Параджанова та його посадку, але Арагона поважає. Так Параджанова було звільнено з табору на 11 місяців і 17 днів раніше терміну. Щоправда, без права жити у Москві, Києві, Ленінграді та Єревані. Він поїхав у Тбілісі та оселився в будинку свого дитинства. Але дорогою таємно заїхав до Москви, щоб подякувати Лілі Брік. З легкої руки літературознавця Юрія Карабчієвського поширилася легенда про нерозділене кохання 86-річної музи Маяковського до 53-річного Параджанова. Нібито через це відкинуте кохання вона наклала на себе руки. Чоловік Лілі Василь Катанян та сам Параджанов цю сенсаційну версію гнівно спростовували. Ліля Брік справді випила смертельну дозу намбутала – через тяжкий перелом шийки стегна… Параджанов був розпорядником на її похороні. Він одягнув стару стару жінку в гуцульську сукню ручної роботи, навів макіяж на її обличчі і сам поклав її в труну. Так і ховали музу поета та чекістів в оздобленні утопленниці Марічки з “Тіней забутих предків”…
Після 15 років простою Параджанов зняв фільм “Легенда про Сурамську фортецю”. Картина здобула світове визнання. А потім був “Ашик-Керіб”, присвячений пам’яті Андрія Тарковського. З початком розбудови Параджанов почав їздити на кінофестивалі, його вшановували як знаменитого режисера, відкривали виставки його колажів, друкували сценарії. Після стількох років поневірянь він насолоджувався всесвітнім визнанням та славою. 7 червня 1989 року на “Арменфільмі” пройшов перший знімальний день фільму “Сповідь”. На жаль, він виявився останнім знімальним днем у житті режисера. У липні Параджанову видалили у Москві більшість легень, уражених ракової пухлиною. Через рік його у несвідомому стані перевезли з паризької клініки до Єревану. 20 липня 1990 року Сергій Параджанов помер. Його поховали у Центральному пантеоні Єревана. Про цього художника-містифікатора, який створив зі свого життя античний карнавал, найточніше сказав Андрій Тарковський: “Параджанов, мабуть, єдиний у своїй країні уособлював афоризм: “Хочеш бути вільним – будь ним”.
Ірина Карпінос
