Одеситка Алла Кальна відзначає столітній ювілей

А факт очевидний: одеситка Алла Володимирівна Кальна 18 червня цього року відзначає столітній ювілей. Як же це – розміняти друге століття?

Ціле життя змінилося в одну мить

У червні сорок першого у Аллочки все складалося просто чудово: вона закінчила медичний технікум, спеціалізація – лаборант, коханий чловік зробив їй пропозицію руки і серця, і весілля вони призначили на осінь. Випускний у медичному технікумі, Аллочка відзначає 20-річчя, літо щойно починається, все найкраще – попереду.

– Ніхто з нас тоді не знав, що через чотири дні все зміниться, – згадує Алла Володимирівна і тихенько плаче, цитуючи відоме: «22 июня, ровно в четыре часа, нам объявили, что Киев бомбили и началася война…»

Коханий пішов на фронт, де невдовзі й загинув, а Алла довго не роздумувала: пішла до польового госпіталю, який щойно з’явився у їхньому Краснодарському краї. З тим госпіталем і пройшла всю війну сестрою милосердя. І де тільки не розкидав свої намети той госпіталь, в яких тільки бувальцях не опинявся.

Про військовий час без сліз ця дуже сильна жінка згадувати не може. Чотири роки рятувала вона з іншими медпрацівниками життя бійців. Досі пам’ятає, як опинилися в їхньому госпіталі двоє поранених з одним прізвищем і по батькові, доставлені з різних фронтів. Виявилося, два рідних брати зустрілися таким ось несподівано сумним чином.

– Було стільки горя. З такими страшними пораненнями нам деколи доставляли бійців. Я й досі думаю: як можна все це було витримати… – говорить Алла Володимирівна.

Знайшла покликання і зустріла кохання

Життя пройти… Тим більше таке довге, довжиною в ціле століття. Мабуть, це все-таки щастя, які б не були тяжкі спогади?

– Життя – це взагалі щастя. У будь-якому разі – велике благо. Як же інакше? Я от і сама була поранена, але треба вміти пам’ятати і всі найщасливіші моменти. Досі повнюся радістю, коли чую крик одного з наших поранених, який рано вранці кричав на весь госпіталь: «Дівчата! Війна скінчилася!» А може, мені пощастило просто: я завжди зустрічала на життєвому шляху тільки хороших людей, – говорить моя співрозмовниця.

Слухаю Аллу Володимирівну, думаю: мабуть, лише завдяки напрочуд позитивному настрою і траплялися їй у житті лише хороші люди. Вміла бачити тільки це в них – найкраще, ось і результат такий.

Уже після війни Алла вийшла заміж за кадрового військовика, теж фронтовика, народила сина. Ціле життя займалася тільки улюбленою справою. І в Чехословаччині працювала з чоловіком, і в інших містах: медицина – це її покликання, без жодного перебільшення.

У 1959 році Алла Володимирівна з чоловіком перебралися до Одеси. Відтоді вона і живе в місті біля моря. Тут народилося її троє онуків, шестеро правнуків. Працювала і в Єврейській лікарні, і в пологовому будинку № 7. З особливою гордістю відгукується про свою сім’ю, називає її найбільшим своїм багатством.

Завжди вміла ця жінка зберігати вірність – улюбленій справі, родині, своїм позитивним переконанням. Спочатку з душею віддавалася роботі, потім, досить рано овдовівши, присвятила своє життя вихованню онуків.

Про секрети довголіття та мудрі міркування

Цікаво міркує про суть життя Алла Володимирівна (зауважте – напередодні свого сторіччя!):

– Легке життя, тяжке життя… Я ось думаю: а чи буває тяжке або легке життя взагалі? Кожен же проходить якісь свої віхи на життєвому шляху. Тут вся справа в тому, як ставитися до цього, як їх пройти, з якими думками і почуттями. Не можна озлобитися, в цьому, напевно, вся справа. Я про війну досі не можу згадувати без жаху, зате у мене були і найщасливіші роки в житті. А вже в моєму віці відчувати допомогу від моїх близьких, їх підтримку, спілкуватися з ними – це хіба не щастя?.. Може, просто треба вміти знаходити тільки хороше?

Алла Володимирівна вміє. А ще намагається бути активною. І це при тому, що і проблеми зі здоров’ям є, і столітній ювілей – це ж ціле століття за плечима:

– Не можу через зір дивитися телевізор стільки, скільки хочеться? Зате займаюся зарядкою. Щодня! Кажу собі, коли лінуюся: «Не можна лінуватися! Треба рухатися, треба робити вправи!» І квартиру сама прибирати намагаюся, хоча, кажу ж, онуки мені допомагають.

Ну а в чому ж той «найбільший секрет довголіття»?

Алла Володимирівна сміється:

– Немає в мене жодних секретів. Я просто завжди вела нормальний спосіб життя. На щастя, все смажене і жирне, зловживання алкоголем, куріння ніколи мене не цікавили. Я просто все це не любила. Зате завжди дуже любила і цінувала свою сім’ю, завжди думала: а що я можу для них зробити, чим допомогти? Тож усе просто. Ну і моя активність допомагає, звичайно: я ще з юності задумалася, що означають для мене особисто поняття «відповідальність» і «дисциплінованість». Ось і намагалася завжди бути саме такою, не відставати від самого життя, ставитися з повагою до всіх людей, з якими зводить доля, робота, саме життя.

Отже, жодних «особливих» секретів. Полишаю затишну квартиру Алли Володимирівни, де на її столі – закарбовані віхи життя з сімейного альбому. Юність, молодість, зрілість і… Ні, старості я якраз і не побачила, міркувань про неї не почула, жодних скарг теж не прозвучало з вуст жінки, яка відзначає столітній ювілей. Тільки мудрі міркування про «тяжке» та «легке» життя – як найбільше повчання всім нам.

Зі столітнім ювілеєм!

Здоров’я і многая-многая літа, Алло Володимирівно!

Марія Котова