Тут вам не рівнина: як у 70 років пенсіонери вершини брали

При цьому хтось почав займатися скелелазінням геть недавно, а у когось за плечима кілометри пройдених маршрутів, нагороди, велика спортивна біографія. Траса, що веде до вершини… Чим же вона так вабить? Що про це кажуть самі учасники змагань?

Змагання проходили на відомому одеському скеледромі альпклубу «Одеса». Дні стоять безхмарні, море так і манить, а дивитися мені особисто на сам скеледром навіть страшнувато. Як можна його долати, добираючись до самої вершини? Як можна «брати цю трасу»?

Шикування, підняття прапора під гімн України, хвилина мовчання на згадку про тих спортсменів, які пішли з життя. А далі – самі змагання у виді «Труднощі» (та й чи бувають в цьому виді спорту «неважкі» види?).

І навколо – мотузки, страховки, складне спорядження. Розмовляю з учасниками чемпіонату, всі вони стверджують: нагорода – далеко не головне. Скелелазіння – не просто подолання вершини, нехай вона і буває дуже складною. Це, перш за все, подолання самого себе. Я зможу, у мене вийде, я це зроблю!

Петро Денисенко, 74 роки, м. Кропивницький:

– Наступного року відзначаю ювілей: 55-річчя мого скелелазіння. У змаганнях беру участь не вперше. Це – як свято. Але головне, що завдяки скелелазінню я взагалі живу на світі. До Одеси на змагання приїхав з величезним задоволенням. Це, крім усього іншого, ще й можливість побачитися зі своїми друзями-скелелазами.

Ігор Пантелєєв, 60 років, м. Київ:

– Мені шість десятків років, а скелелазінням я займаюся більшу частину свого життя – 37 років. Знаєте, не буває легких трас в цьому виді спорту. Всі, за великим рахунком, мають свою складність, свою особливість. Пройти трасу для мене – це відчути власну незалежність, свободу і ще раз зрозуміти: «Зміг! Зумів!».

Віра Прокоп’єва, 71 рік, м. Одеса:

– Альпінізмом і скелелазінням займаюся з 19 років. Для мене саме поняття «пройти трасу» – це, перш за все, величезна радість. Це приємно і радісно, це неповторне задоволення! Я навіть згадати не можу якийсь «складний, важкий» випадок. Ймовірно, гори і скелі відповідають мені взаємністю. Звичайно, було в моєму житті і подолання «історичних» вершин. У 60 років я ще ходила на Ельбрус. Будь-яка траса – це щастя, так я завжди до цього ставилася і ставлюся досі.

Олена Мєшкова, 56 років, м Київ:

– Я – «молодий» скелелаз, займаюся цим видом спорту всього чотири роки. І відразу зрозуміла: скелелазіння – це перемога над собою. І прийняла цей вид спорту всім своїм єством. Спасибі величезне чоловікові. Це він мене привів і «підбив» до скелелазіння. Він сам спочатку став займатися, щоб підняти свою витривалість, він, що називається, втягнувся у цей вид спорту. Ну а потім і я долучилася. Зараз навіть не уявляю собі життя без скелелазіння й альпінізму.

Світлана Нєдосєкова, 73 роки, м. Київ:

– Навіть не можу сказати абсолютно точно, скільки років я займаюся скелелазінням. П’ятдесят років – точно. А, може, і більше. Скелелазіння – це моя радість, моє здоров’я, моє… Та майже моє все! Без жодного перебільшення можу сказати: не уявляю свого життя без цього виду спорту.

Тетяна Копотієнко, 62 роки, м. Дніпро:

– Так вийшло: почала займатися скелелазінням досить рано, потім були перерви, потім знову поверталася. Ймовірно, з цього виду спорту піти не можна. Можу з упевненістю сказати: цей вид спорту – моя любов. Він дає класний фізичний розвиток, причому, всього організму, кожної його складової. А ще це, як я часто повторюю, і велика психологічна школа для всіх, хто ним займається. Подолання себе – не просто відоме словосполучення, це сама суть цього виду спорту. Дуже рада, що приїхала на цей чемпіонат до Одеси, бо, крім усього іншого, це ще й можливість поспілкуватися з друзями, знову відчути змагальний дух.

***

…Рядки з пісень Висоцького самі собою спливають в пам’яті – і про «здесь климат другой», і «скалолазка моя». І ось вже спостерігаєш, як береться вершина, як йде підготовка до цього сходження, як легко (так, принаймні, здається) літні люди долають трасу і опиняються там, на висоті… Недаремно всі учасники чемпіонату говорять про радість і щастя, про подолання висоти – як про подолання самого себе. І стає зовсім не так вже й важливо, скільки років кожному з них. Вони сходять на вершину. Вони долають і її, і себе – тут, на скеледромі, де і справді «клімат» інший – і на трасі, і в душі.

Чи це не щастя?

Марія Котова

Фото авторки