Мисливиці на ляльок — так я їх назвав.
У кожній з них є якийсь тихий, але впертий азарт: знайти стареньку бабусю, вмовити її зробити ляльку так, як робили в її дитинстві, а потім уже звіритися зі своїми етнографічними записами і точно визначити, що ця лялька саме звідси, з цієї місцевості, з цього села.
Кожна земля має свої вузли, свої тканини, свої крихітні обряди, свої маленькі таємниці.
І дівчата йдуть цими слідами, як слідопити.
І, на мою думку, встигли в останній момент.
— Ой, доню! Ну які зараз ляльки?! Стара я в ляльки грати! – Сміється сторічна бабуся.
Але потім, піддавшись умовлянням, починає зосереджено згортати з ганчірочок ляльку.
Натруджені, немов сплетені з темних гілок старого дуба, бабусині руки на секунду завмирають — вона згадує. А потім знову оживають та починають швидко в’язати вузли.
У дитинстві мати показала їй, як робити «жованку» — шматок білої тканини, набитий хлібом і зав’язаний вузлом.
І, сповівши її, бабуся завмирає.
О, яке ж це було щастя, коли вона, будучи зовсім крихіткою в страшний Голод, знайшла за грубкою жованку молодшої сестри.
Тихо плакала і запекло гризла скам’янілий хліб.
Дівчата-«мисливиці за ляльками» сидять мовчки, боячись потривожити бабусю та її сиві, страшні спогади.
Ці експедиції перед повномасштабною війною були. Ці бабусі, боюсь, не витримали цього жаху.
— Мій інтерес —це народна лялька, — розповідає Олена Сайдель. — Така, можливо, непрезентабельна, не дуже гарна, десь із кривими стібками, але зроблена руками бабусь!
(Олена брала участь у цих експедиціях.)
Олена – Охоронець. Ось точне слово. Вона зберігає те, що зникає і може зовсім розчинитись у часі.
Ляльки з качанів кукурудзи, картини, намальовані на дверних фільонках, вишиті молитвами рушники, оплавлені жаром свічок воскові весільні віночки, які зберігали під образами.
Але ж це сміття? Навіщо воно потрібне?
Це те, що називається душею народу. Його сіль. Те, що хотіли забрати, і що народ ховав.
За радянських часів потягами на станціях ходили глухонімі «коробейники».
Вони продавали, пояснюючись одними жестами, самопальні календарики зі Сталіним, фотографії поп-зірок, чорно-білих котиків із розфарбованими трояндочками у двох кольорах — небесно-блакитному та малиновому — та фотографії, які тоді називали «божественними».
Фотокопії зі старих листівок. Німецьких чи дореволюційних.
Із херувімчиками та кучерявими дітлахами, які ведуть хоровод біля ялинки.
Я не очікував, що зустріну їх через півстоліття — вже втіленими в народних картинах.
Олена Сайдель має кілька варіантів цієї картини.
— Спочатку це була німецька листівка, яка потрапила на українські землі після другої світової війни, — розповідає вона. — Тоді було заборонено все релігійне: церкви, ікони. А ця листівка з ангелом, що простягає руки над дітьми, які йдуть мостом, який ось-ось провалиться, стала символом Божого захисту.
Її почали перемальовувати. Народні самодіяльні художники копіювали сюжет.
— У мене є картини з цим зображенням — і на полотні, і на фанері, і на товстій дьогтьовій дошці, і навіть на картоні, на кришках від старих радянських поштових скриньок, — каже Олена. — Цю картину так любили, так часто переписували, що вона фактично замінила ікону в будинках!
І що особливо цікаво — ця листівка з ангелом та дітьми відома по всій Європі, але лише в Україні вона прижилася та стала народною картиною.
Тому народна картина — моя особлива любов.
Олена збирає ці зворушливі наївні картини, вишиті рушники та воскові весільні віночки.
Почалося все з рушників. Основу її колекції склали бабусині рушники — старі, родом із Черкащини.
Олена згадує: «На одному з рушників були такі слова – в дитинстві вони мене трохи лякали: “Під хрестом моя могила, На хресті моє кохання”.
Більшість людей думають, що рушники – це лише візерунки та квіти. Так, таких найбільше, але світ рушників величезний, різноманітний і набагато глибший, ніж здається.
У однієї Олени рушників з епіграфічною вишивкою близько ста п’ятдесяти.
У її колекції є й воскові весільні віночки.
Чому “воскові”? Тому що кожну квіточку робили з паперу, опускали у розтоплений парафін, а потім у воду. Парафін застигав тонким шаром, роблячи квітку дзвінкою та святковою. Так дівчата виходили заміж.
Які там весільні вбрання тоді могли бути…
Під час Голодомору бідні люди міняли своє коралове намисто та сорочки на сухарі, картоплю, зерно.
А потім настала війна.
— Моя бабуся, — розповідає Олена, — казала, що радянська армія звільнила їхнє село у сорок третьому році. До того вони були під німцями, тоді бабусі було сімнадцять. Коли німці відступали, забрали все: і коней, і їжу – все дощенту.
А потім прийшла червона армія — і забрала все начисто. Що приховаєш – все вимітали на “потреби армії”. Навіть пил борошна з мішків вибили.
А сіяти треба.
Вісімнадцятирічних дівчат після окупації одразу відправили до колгоспу.
Бабуся розповідала: була у них корівка — сухорібра, ледве жива. Всім сказали брати корів, запрягати та орати землю. Вони жаліли свою корівку, запрягалися самі. «І корова плаче, і ми плачемо», — казала бабуся.
У ці лихоліття в їхнє село привезли людей з Ленінграда після блокади. Сказали: розселяємо по сім’ях. Кому двоє, кому трьох. Їм поселили двох ленінградок. А ті одразу заявили: “Ви німця годували, були в окупації – тепер годуйте нас”.
Бабуся казала: ми самі недоїдали, абсолютно не було чого їсти, але віддавали їм все.
Ленінградки сказали: «Працювати не будемо, не допомагатимемо, нічого робити не будемо».
А бабуся зітхала: «Ми їх так жаліли… бо самі Голодомор пережили. Все найкраще їм віддавали».
Минув тиждень-другий — і вони побачили, що ленінградки мали гарні речі, яких у селі не бачили: крепдешинові сукні, туфлі…
“А ми босоніж ходили”, – згадувала бабуся.
Але потім, коли ленінградки побачили, як важко працюють місцеві жінки, у них щось людське прокинулось. Вони почали жаліти їх, допомагати.
До цього могли піти поскаржитися голові сільради, що їх «недостатньо годують» чи «чогось не дали».
Потім ще батько розповідав: мав однокурсника із Задністров’я, Білгород-Дністровського району. Він казав: «Ми в сорок сьомому вижили тільки тому, що з братом ловили їжаків. Їх готували – і так жили».
— Бабуся мені ніколи не казала «Голодомор», — каже Олена. – Вона говорила “голодівка”. І все це пошепки. Розповідала, як на Донеччині навесні вони наїлися абрикосових кісточок… розбивали їх, діставали ядра — і помер брат.
Під час Голодомору діти нерідко їли абрикосові кісточки – розбивали їх каменем та діставали ядра.
У цих ядрах містяться речовини, особливо небезпечні для виснаженої дитини.
І в ці страшні часи дівчата все одно виходили заміж.
На фотографіях того часу — наречений у темному піджачку та кирзових чоботях, обвітрені, засмаглі від польової роботи обличчя.
А наречена — яка там косметика. Добре, якщо вдавалося дістати квітчасту сукню. Все в селі було вискоблено вщент, все обміняно на їжу.
І тільки восковий віночок білів на голові — остання крупинка краси серед злиднів.
Зворушлива, наївна, білосніжна прекрасна у своїй простоті душа народна, що пройшла стільки страшних років болю та страждань.
І зараз з’явилася мода: сучасні дівчата, виходячи заміж, хочуть саме такі віночки — і щоб позаду були не фата, а білі чи кольорові стрічки.
Це стало можливим лише завдяки таким людям, як Олена, бо вони зберегли цю тендітну народну красу.
Вас також можуть зацікавити публікації:
Кому держава заплатить у наступному місяці збільшені пенсії. Детальний перелік категорій.
Котлети з цвітної капусти — це легка, корисна й дуже смачна альтернатива м’ясним стравам. Вони…
Штрафи, відмови та блокування послуг. Які права ви втрачаєте без реєстрації за місцем проживання і…
Ви живете у найкращому місті на березі Чорного моря? Наближається свято, яке ви хочете провести…
Несподівані штрафи й декларування. Що чекає на мандрівників на українській митниці при поверненні з ЄС?
Черги на вокзалах давно перестали бути нормальною частиною подорожі. Сьогодні існують інструменти, які дозволяють планувати…