Незвичайна пригода українського пенсіонера у Червоному морі: пірнав за дельфінами та знайшов друге дихання

Ключові тези:

• Вік — не перешкода для нових відкриттів: 75-річний мандрівник довів, що сміливість і азарт сильніші за паспортні цифри.
• Плавання з дельфінами стало не просто пригодою, а уроком довіри, гармонії та внутрішнього подолання.
• Історія про Червоне море — нагадування, що справжнє життя починається, коли ми вирішуємо вийти за межі звичного та дозволяємо собі відчути магію моменту.

На цю незвичайну подорож до дельфінів у Червоному морі мене надихнуло запрошення сина. «Таких вражень ти ніде більше не отримаєш, – казав він.

– Це дотик до живої душі океану. Ти відчуєш прояв іншого розуму – природний інтерес диких дельфінів до людини. Адже це найрозумніші створення в океані!»

– А чи вистачить у мене здоров’я в мої 75 років, щоб ганятися за ними і пірнати на глибину в кілька метрів?

– Вік це лише цифра в паспорті,- надихнув він мене на чергову подорож.

Вихід із зони комфорту

Мій вічний азарт і цікавість зробили свою справу — і вже за кілька днів я стояв в аеропорту Хургади, очікуючи команду організаторів. Це були професіонали міжнародного рівня, майстри фрідайвінгу, духовних і тілесних практик, об’єднані спільною ідеєю — відкрити людині глибину моря й самого себе.

Очолювала цю невелику інтернаціональну команду Саша. Вона переважно живе в Бразилії, але відома в усьому світі як одна з лідерок підводної акробатики. Майже двадцять років вона навчає людей вільному зануренню та гармонії з водою. За цей час, здається, вивчила всі науки про благотворний вплив води на дух і тіло.

Їй уже за сорок, але виглядає не старшою за двадцять п’ять: точена фігура, легкість рухів, сяючий погляд. Підтримувати таку форму їй допомагає не лише постійне спілкування з морем, а й дивовижні експерименти над собою. Кілька років тому вона пройшла особливу підготовку і протягом шести місяців нічого не їла й не пила, наслідуючи досвід праноїдів — людей, що живляться космічною енергією. І тепер, під час наших спільних трапез, Саша обмежувалася кількома фруктами. Спить не більш як чотири години на добу, а решту часу присвячує перекладам наукових праць, створюючи ефективну методологію для навчання духовним і тілесним практикам.

Проєкт Ocean Dance вона започаткувала близько десяти років тому, а об’єднавши свій досвід із Алексом з острова Балі — досвідченим шкіпером і майстром східних практик, — вони вирішили доповнити цей ретрит плаванням із дельфінами. Програма діє лише другий рік, але вже довела свою ефективність у самопізнанні, перезавантаженні та психологічному відновленні.

Інструктори — словенець Жан, мексиканка Карла, Корнелія з Литви — мали особливий дар спілкування з дельфінами. Здавалося, що вони відчувають їхні думки й рухи. Коли ми спостерігали за ними під водою, виникало враження, що вони дихають не повітрям, а самим морем.

Ірина, дружина Алекса, — окрема історія. Екстремалка, чиї рекорди вражають: занурення понад п’ятдесят метрів, десятки стрибків із парашутом, польоти на параплані над Гімалаями й серфінг на атлантичній хвилі заввишки двадцять метрів. Тепер вона чекала дитину, але навіть вагітність не заважала їй пірнати на глибину десяти–п’ятнадцяти метрів і гратися з дельфінами.

Так само інтернаціональною була й група учасників — люди зі США, Німеччини, Іспанії, Індонезії, Польщі, Швейцарії, Австрії, Росії… і України. Серед них був Юрій із Ужгорода. Усі — зрілі, досвідчені, відкриті світу, новим відчуттям і особистісному зростанню. Спілкування велося англійською, яку майже всі добре знали.

Зустріч із Червоним морем

Робочий день команди починався зі сходом сонця. Це був не просто символ пробудження — перші промені наповнювали енергією на весь день. Учасники зустрічали ранок у тиші медитації, потім виконували вправи з йоги та цигун. Так минали перші три дні на узбережжі в готелі Абу-Даббаб, а далі — вже на верхній палубі нашої яхти.

Коли сонце піднімалося над горизонтом, море справді ставало червонуватим, відбиваючи його перші промені. Думаю, саме тому воно й отримало свою назву — Червоне море.

Світанок у морі – завжди зачаровує

Перед зануреннями нас чекав теоретичний курс. Інструктаж проходив у великому шатрі, устеленому килимами. Єгиптяни приносили чай і фініки, а Саша пояснювала: як правильно продувати вуха, розслаблятися, дихати до й після пірнання.

Перші тренування у воді стали випробуванням. Треба було не просто лягти на поверхню, а навчитися довіряти воді, стати її частиною. Саша показувала обертання, кувирки, плавні перевороти — у неї все виходило легко й красиво.

Наприкінці заняття, як найстаршому учаснику, вона допомогла мені відчути це єднання. Під її впевненими руками я кружляв у воді, втрачаючи відчуття тіла й часу. У якийсь момент я ніби розчинився в морі й уперше зрозумів, що таке справжнє розслаблення.

Всього за кілька десятків метрів від берега починався кораловий риф, позначений лінією буйків. Над ним пливли сотні любителів снорклінгу — кожен у своєму ритмі. Під водою панував кольоровий рух: косяки риб, гра світла, тіні, що ховалися в коралах.

На другий день мені пощастило побачити черепаху. Під півтораметровим панциром вона повільно «паслася» на триметровій глибині, ліниво перебираючи передніми ластами й щипаючи водорості. Я спостерігав за нею, поки не натрапив на групу італійців — таких же шукачів підводних зустрічей. Вони зависли над нею, фотографуючи, а вона, не звертаючи уваги, спокійно продовжувала свій підводний обід.

Ця хранителька глибин рухалася так, ніби час для неї зупинився. Її панцир здавався мапою підводного світу, на якій закарбовані шляхи вітрів, припливів і відпливів, і місце, де вона сто років тому вилупилась із яйця, закопаного в піску. Над нею кружляли туристи, а вона нікуди не поспішала, наче добре розуміла, що у світі безмовності ніхто нікуди не квапиться. Може, за сотню років свого життя вона дійшла висновку, що поспішність — це хвороба суші? Немає сенсу боротися з хвилями й шукати визнання. Просто бути в гармонії з морем, жити не в швидкості, а в присутності.

Між світлом і глибиною

Занурення — це випробування не лише фізичне, а й психологічне. На поверхні я міг затримувати дихання до двох із половиною хвилин, але на глибині час відчувався інакше. Тиск води зростав, і на кожному метрі треба було продувати вуха, щоб зняти біль. Здавалося, барабанні перетинки скриплять.

Коли я досягав семи–восьми метрів, з’являвся страх: чи вистачить повітря, щоб повернутися? А адже світовий рекорд у фрідайвінгу — 136 метрів за 4 хвилини 25 секунд!

Три дні поспіль ми тренувалися вранці й увечері. Відпливали від берега на сотні метрів, де були встановлені рятувальні кола — точки опори перед зануренням. Вони ж рятували й після спливання, коли здавалося, що ще мить — і ти знову зникнеш у безповітряній тиші. Так ми готувалися до головного — зустрічі з дельфінами.

Стоянку нашої яхти в бухті дельфінів було видно здалеку. Тут тіснилося десяток яхт, кожна зі своєю компанією шукачів морських чудес. За кілька хвилин і ми кинули якір неподалік від коралового рифу.

Єгипетський інструктор на ім’я Наді зібрав групу для інструктажу. Найбільше мені запам’ятався його жартівливий, але повчальний вислів:

— Якщо раптом побачите тигрову акулу — не панікуйте. Просто пливіть на мілководдя, ближче до рифів.

Я сприйняв це не зовсім серйозно, але під час тренування все ж вдивлявся в глибину — а раптом справді мелькне тінь акули? Уже на борту я зрозумів жарт: на стіні висів плакат із перекресленими «забороненими» діями, серед яких була й акула в червоному колі.

За десять хвилин після спостереження за рибками на рифі пролунав сигнал — усі в човен. У бухті з’явилася велика зграя дельфінів. Настав момент нашого першого справжнього знайомства.

Тренери спритно застрибували на борт просто з води. А мені, зі всім моїм ентузіазмом, але без навичок, довелося повертатися спиною й простягати руки єгиптянам, які втаскували мене нагору з помітним зусиллям.

Ще хвилина — і ми вже у воді. Вперед, навколо, над нами й під нами — десятки дельфінів. Деякі пливли парами — самки з малятами. Інші гралися, підпливали зовсім близько, повторюючи рухи плавців. Якщо хтось із нас крутився у воді — дельфін ниряв поряд і дзеркально повторював танець.

Я намагався триматися з ними в одному потоці, напружено працюючи ластами. У якийсь момент побачив пару, що злилася тілами — живу ілюстрацію сценки, яку я колись бачив у Музеї сексу в Нью-Йорку. Не думав, що побачу любов дельфінів на власні очі.

Деякі, глянувши на мене, одразу відпливали вбік, інші уважно придивлялися. У їхньому погляді відчувалося не просто цікавість, а усвідомлена увага — ніби вони запитували: «Хто ти? Ворог? Побратим? Мандрівник із іншого світу?» Я був певен: дельфін відчував мої вібрації, чув ритм серця, сприймав і страх, і захоплення водночас.

— Я знаю, що вони люблять музику, — сказав Жан, коли ми чекали дельфінів після обіду. — Можливо, з’являться, щоб послухати мою мелодію.

Він дістав флейту й заграв. Над морем понеслися ніжні звуки. Ми слухали цю мелодію й, хоч і з недовірою, вдивлялися в хвилі. Може, це було збігом, але за кілька хвилин на поверхні моря з’явилися плавці дельфінів. Вони підійшли зовсім близько до нашої яхти. Ми кинулися у воду — і вже за мить опинилися серед цих підводних красенів.

Це спілкування було особливим. Вони кружляли навколо нас, ніби впізнавали щось рідне. Вони не лише гралися, а й супроводжували групу, наче вивчали нас і водночас ділилися своєю мудрістю та свободою.

І чого тільки не спадає на думку після таких зустрічей!

Мене ледь не погубив азарт

Через два дні регулярних запливів із дельфінами я почувався впевненіше. Море кликало, тіло ставало слухнянішим. Мабуть, це відчув і дельфін, що підплив зовсім близько. Він довго дивився на мене і, здається, підморгнув, запрошуючи до гри. Я зробив оберт — він повторив. Я відкинувся вбік — він знову за мною. А потім, ніби бажаючи показати, хто справжній господар глибини, махнув хвостом і різко пішов униз.

Я кинувся за ним, не думаючи. Тиск посилювався, вуха закладало, я продував їх, намагаючись не втратити з поля зору темне тіло попереду. Глибина росла, світ згасав — і раптом удар усвідомлення: повітря майже немає. Азарт, що штовхав униз, змінився тривогою. Далеко вгорі блиснуло сонце — туди треба було повернутися.

Підйом здавався безкінечним. Коли я нарешті виринув і жадібно вдихнув повітря, полегшення не прийшло — груди стискало, серце билося шалено. Два свинцеві бруски по п’ять кілограмів тягнули вниз. Я зрозумів: я сам. Навколо лише море. Наша група, захоплена дельфінами, відпливла далеко.

Я підняв руку, подаючи сигнал. Минули хвилини, поки підплив човен із сусідньої яхти. Інструктори втащили мене всередину, і я впав на дно, не в силі навіть зняти ласти.

На палубі підійшов Юрій із Ужгорода, подивився з тривогою:
— Вам, у вашому віці, не варто було так глибоко ниряти.

— Усе гаразд. У твоєму віці можна й глибше, — сказав я, повторюючи слова сина, який завжди нагадує: «Вік — лише цифра».

Але всередині було інше відчуття: межа пройдена. Море прийняло мене, але попередило — не грай із глибиною легковажно.

Прокинься – і життя своє шукай!

Ця подорож виявилася особливою. Її родзинка — не лише у плаванні з дельфінами, серед коралових рифів із рибками та морською черепахою, не лише в захопливих світанках і заходах сонця над безмежним морем, — а й у внутрішніх відкриттях.

Спостерігаючи, як мої молоді супутники стрімголов кидалися в човни при вигляді зграї дельфінів, як із захватом пірнали в глибину, я відчував легку заздрість до їхньої сили, свободи й упевненості у власному тілі. У мене так не виходило. Але я вирішив, що це не кінець, а початок нових тренувань під час своєї зимівлі біля Хургади.
Сподіваюся, наступного року зустріти дельфінів уже з упевненістю у своїх силах і легкістю у серці.

Кажуть, що вісімдесят відсотків людей проживають життя уві сні — у нескінченній метушні звичних буднів. Ще десять відсотків думають, що не сплять. І лише один із десяти справді живе: ставить перед собою складні завдання, виходить за межі комфорту, розширюючи горизонти власного сприйняття.

Команда, з якою я провів ці дні, складалася саме з таких людей — шукачів пригод. Хтось швидко опановував мистецтво фридайвінгу, комусь, як і мені, занурення давалося важче. Але всіх нас об’єднувало одне — дух подолання.
Ці люди не бояться йти вперед — у море чи на суходіл. Вони не шукають спокою — вони шукають життя. І, мабуть, саме такі рухають людство вперед, захоплюючи за собою тих, хто спить, і тих, хто лише вважає себе пробудженим.

Олександр ФЕДОРОВ, член Міжнародної федерації журналістів

Червоне море — Бухта дельфінів — порт Хамад — Абу-Даббаб — Хургада — Одеса

Фото автора

Вас також можуть зацікавити новини:

• Газета «На пенсії» святкує 20 років і презентує нове гасло
• «Живемо надією і вірою» – як подружжя пенсіонерів з Київщині допомагають ЗСУ