Мотивація у всіх одна – наблизити жадану перемогу. Хоча війна торкнулася усіх їх по-різному.
– Мій син, Віктор Левченко, загинув у 2022 році, 31серпня. Знайшли його за аналізами ДНК через рік. І 22 вересня 2023 року ми його перепоховали тут, у селі, бо він був похований у Дніпрі, – ділиться болючими спогадами художня керівниця Зоя Левченко.
Її старшого сина вбили у 25-річному віці вісім років тому. Тож, коли молодший, Віктор, отримав повістку в перший день повномасштабного російського вторгнення, материнське серце вже не могло битися спокійно.
– Вітя пішов на війну 25 лютого 2022 року. А 28 лютого народилася його молодша донечка. Пам’ятаю, як ми їздили до нього з його двома маленькими дівчатками. Батько каже: «Вітя, ти ж дивись там, не висовуйся». А син відповідає: «Пізно, батьку, я вже гранатометник». Через пів року Вітя загинув у Сухому Ставку на Херсонщині, – розповідає Зоя Левченко.
Тож тепер для неї справа з плетіння маскувальних сіток – це не тільки про волонтертство і загальне благо. Це ще спосіб берегти пам’ять про загиблого сина і шанс вберегти життя чиїхось дітей, які боронять Україну. Хоча більшість виготовлених сіток захарівці передають через волонтерку Дар’ю Ільїну, деякі з них Зоя надсилає спеціально до підрозділу, в якому воював її Віктор.
Ініціаторкою справи, яка вже понад півтора року день у день збирає небайдужих пенсіонерок, стала керівниця Будинку культури Людмила Козенко.
– Після одного з концертів восени 2023 року ми вирішили взятися за цю справу. Запросили волонтерку, вона привезла матеріали, провела майстер-клас. І ми взялися до роботи. Спочатку охочих було більше, діти долучалися. Але в результаті залишилися практично тільки групка пенсіонерок. От уже півтора роки вони приходять щодня на дев’яту годину, як на роботу. Ми навіть назву дали нашому об’єднанню – «Незламні люди». У їхньому доробку вже понад 360 маскувальних сіток, – розповідає директорка сільського Будинку культури.
Спочатку всі матеріали отримували від волонтерки. Згодом почали збирати донати від небайдужих односельців. А коли скринька все частіше виявлялася порожньою, Зоя Левченко вирішила, що буде купувати пластикові основи та тканину сама.
– Я отримую виплати за загиблого сина. Тож можу це придбати. Дехто з людей так і думає: їй гроші платять, то нехай купує. Але сумно від того, що більшість залишаються байдужими. Кажуть: у нас робота, справи. Розумієте, якщо сюди прийдуть росіяни, то ніяка робота вже не буде потрібна, – ділиться роздумами жінка.
Людмилі Бобошко в липні виповнюється 68 років. Вона – саме та жінка, яка плела першу сітку з доробку захарівців. Каже, що сумно було вдома, тож почала приходити в Будинок культури.
– Я мешкаю сама. Син і його сім’я живуть у Карпатах. Тож я почала навідуватися до дівчат. Як, бувало, якийсь день не прийду, то не можу дочекатися наступного. А вдома ж город, треба встигнути посапати. Але знаходжу можливість вирватися сюди – вже не можу без колективу, без цієї роботи, – розповідає пенсіонерка.
Поруч із нею плете сітку 70-річна Ольга Підгорна. Вона переїхала в Захарівку з Олександрії, коли вийшла на пенсію. Але не залишається байдужою до справ села.
– Зараз такий час, що кожен мусить допомагати, як може. У пенсіонерів де ті гроші? Але справу якусь ми можемо робити. Тож біжу сюди щодня, – каже вона.
Щоранку приходить до сільського клубу також Олена Стороженко. Жінці 60 років, але стажу для отримання пенсії ще не вистачає. Проте переїхала з чоловіком із міста у село.
– Чоловік пішов на пенсію і мене за собою привіз сюди. Господарство тримаємо, город садимо. Завідувачка клубу Людмила Анатоліївна запропонувала приєднатися – от я й приходжу. Чоловік підтримує. Треба ж нашим хлопчикам допомагати, – зауважує Олена Миколаївна.
63-річна Світлана Бондаренко 22 роки трудилася соціальним працівником. Тож допомагати людям звикла. Відгукується на всяку роботу, куди її звуть.
– У мене зять воював. Ми і йому сітки плели й передавали. Яких тільки кольорів уже в нас не було. Взимку одні, восени і навесні – інші. Тепер – зелені. Але навіть зелені кольори в нас різних відтінків, щоб натуральніше виглядало. Це ж захист життя наших хлопців. Приємно, коли вони потім фотографії скидають, дякують. Але сумно, що кого ми не просимо допомогти нам, ніхто вже не хоче, нікому не треба, – каже Світлана.
Найстаршу учасницю гурту «Незламні люди» жартома називають «бабусею-генералом». Ользі Генераловій 78 років. І від її роботи залежить, як просуватимуться справи загалом. Адже Ольга Дмитрівна відповідає за підготовку тканинних стрічок. Раніше сама нарізала всю тканину. Тепер жіночкам із цим допомагає односелець. А «бабуся-генерал» робить отвори у кожній смужці, щоб можна було їх скріплювати між собою.
– Я беру роботу і додому. У мене ноги болять, то довго працювати важко. Я малярем-штукатуром на заводі все життя трудилася. А як залишилося п’ять років до пенсії – мусила звільнитися. Час тоді такий настав: зарплату не платили, а жити якось треба було. Тож сидіти без діла не звикла. Вісім років тому поховала чоловіка. Мушу тепер сама триматися. Дівчат підвести не можу. Та й на фронті хлопці чекають наших сіток, – додає найстарша учасниця гурту пенсіонерок.
***
Щодня на Фейсбук-сторінці Захарівського будинку культури з’являється фото чергової маскувальної сітки. А це значить, що небайдужі пенсіонерки знову зібралися, що вони мають натхнення і матеріали для праці. Маленькими кроками вони приходять до сільського клубу, як на роботу. Маленькими кроками вони наближають перемогу так, як їм під силу.
Читайте також:
ТЕС відновлюють, графіки діють. Як зміниться режим відключень у вівторок?
“Мокрий” вівторок — 11 листопада. Які області завтра накриють дощі та тумани.
NOAA попереджає: геомагнітні збурення середньої сили накриють Землю у вівторок. Чого очікувати метеозалежним українцям завтра…
Діставайте гроші з гаманців. Українцям розповіли, як і коли зростуть ціни на мобільний зв’язок.
Безплатні квартири для ветеранів. Міністерство у справах ветеранів України пояснило, як отримати житло або компенсацію…
Як щоденні відключення світла відіб'ються на гаманцях українців і чого чекати від зими? Експерт пояснив,…