Мотивація у всіх одна – наблизити жадану перемогу. Хоча війна торкнулася усіх їх по-різному.
– Мій син, Віктор Левченко, загинув у 2022 році, 31серпня. Знайшли його за аналізами ДНК через рік. І 22 вересня 2023 року ми його перепоховали тут, у селі, бо він був похований у Дніпрі, – ділиться болючими спогадами художня керівниця Зоя Левченко.
Її старшого сина вбили у 25-річному віці вісім років тому. Тож, коли молодший, Віктор, отримав повістку в перший день повномасштабного російського вторгнення, материнське серце вже не могло битися спокійно.
– Вітя пішов на війну 25 лютого 2022 року. А 28 лютого народилася його молодша донечка. Пам’ятаю, як ми їздили до нього з його двома маленькими дівчатками. Батько каже: «Вітя, ти ж дивись там, не висовуйся». А син відповідає: «Пізно, батьку, я вже гранатометник». Через пів року Вітя загинув у Сухому Ставку на Херсонщині, – розповідає Зоя Левченко.
Тож тепер для неї справа з плетіння маскувальних сіток – це не тільки про волонтертство і загальне благо. Це ще спосіб берегти пам’ять про загиблого сина і шанс вберегти життя чиїхось дітей, які боронять Україну. Хоча більшість виготовлених сіток захарівці передають через волонтерку Дар’ю Ільїну, деякі з них Зоя надсилає спеціально до підрозділу, в якому воював її Віктор.
Ініціаторкою справи, яка вже понад півтора року день у день збирає небайдужих пенсіонерок, стала керівниця Будинку культури Людмила Козенко.
– Після одного з концертів восени 2023 року ми вирішили взятися за цю справу. Запросили волонтерку, вона привезла матеріали, провела майстер-клас. І ми взялися до роботи. Спочатку охочих було більше, діти долучалися. Але в результаті залишилися практично тільки групка пенсіонерок. От уже півтора роки вони приходять щодня на дев’яту годину, як на роботу. Ми навіть назву дали нашому об’єднанню – «Незламні люди». У їхньому доробку вже понад 360 маскувальних сіток, – розповідає директорка сільського Будинку культури.
Спочатку всі матеріали отримували від волонтерки. Згодом почали збирати донати від небайдужих односельців. А коли скринька все частіше виявлялася порожньою, Зоя Левченко вирішила, що буде купувати пластикові основи та тканину сама.
– Я отримую виплати за загиблого сина. Тож можу це придбати. Дехто з людей так і думає: їй гроші платять, то нехай купує. Але сумно від того, що більшість залишаються байдужими. Кажуть: у нас робота, справи. Розумієте, якщо сюди прийдуть росіяни, то ніяка робота вже не буде потрібна, – ділиться роздумами жінка.
Людмилі Бобошко в липні виповнюється 68 років. Вона – саме та жінка, яка плела першу сітку з доробку захарівців. Каже, що сумно було вдома, тож почала приходити в Будинок культури.
– Я мешкаю сама. Син і його сім’я живуть у Карпатах. Тож я почала навідуватися до дівчат. Як, бувало, якийсь день не прийду, то не можу дочекатися наступного. А вдома ж город, треба встигнути посапати. Але знаходжу можливість вирватися сюди – вже не можу без колективу, без цієї роботи, – розповідає пенсіонерка.
Поруч із нею плете сітку 70-річна Ольга Підгорна. Вона переїхала в Захарівку з Олександрії, коли вийшла на пенсію. Але не залишається байдужою до справ села.
– Зараз такий час, що кожен мусить допомагати, як може. У пенсіонерів де ті гроші? Але справу якусь ми можемо робити. Тож біжу сюди щодня, – каже вона.
Щоранку приходить до сільського клубу також Олена Стороженко. Жінці 60 років, але стажу для отримання пенсії ще не вистачає. Проте переїхала з чоловіком із міста у село.
– Чоловік пішов на пенсію і мене за собою привіз сюди. Господарство тримаємо, город садимо. Завідувачка клубу Людмила Анатоліївна запропонувала приєднатися – от я й приходжу. Чоловік підтримує. Треба ж нашим хлопчикам допомагати, – зауважує Олена Миколаївна.
63-річна Світлана Бондаренко 22 роки трудилася соціальним працівником. Тож допомагати людям звикла. Відгукується на всяку роботу, куди її звуть.
– У мене зять воював. Ми і йому сітки плели й передавали. Яких тільки кольорів уже в нас не було. Взимку одні, восени і навесні – інші. Тепер – зелені. Але навіть зелені кольори в нас різних відтінків, щоб натуральніше виглядало. Це ж захист життя наших хлопців. Приємно, коли вони потім фотографії скидають, дякують. Але сумно, що кого ми не просимо допомогти нам, ніхто вже не хоче, нікому не треба, – каже Світлана.
Найстаршу учасницю гурту «Незламні люди» жартома називають «бабусею-генералом». Ользі Генераловій 78 років. І від її роботи залежить, як просуватимуться справи загалом. Адже Ольга Дмитрівна відповідає за підготовку тканинних стрічок. Раніше сама нарізала всю тканину. Тепер жіночкам із цим допомагає односелець. А «бабуся-генерал» робить отвори у кожній смужці, щоб можна було їх скріплювати між собою.
– Я беру роботу і додому. У мене ноги болять, то довго працювати важко. Я малярем-штукатуром на заводі все життя трудилася. А як залишилося п’ять років до пенсії – мусила звільнитися. Час тоді такий настав: зарплату не платили, а жити якось треба було. Тож сидіти без діла не звикла. Вісім років тому поховала чоловіка. Мушу тепер сама триматися. Дівчат підвести не можу. Та й на фронті хлопці чекають наших сіток, – додає найстарша учасниця гурту пенсіонерок.
***
Щодня на Фейсбук-сторінці Захарівського будинку культури з’являється фото чергової маскувальної сітки. А це значить, що небайдужі пенсіонерки знову зібралися, що вони мають натхнення і матеріали для праці. Маленькими кроками вони приходять до сільського клубу, як на роботу. Маленькими кроками вони наближають перемогу так, як їм під силу.
Читайте також:
Що потрібно знати про відповідальність медиків. Юристка пояснила, як пацієнтам захистити себе від неналежного лікування.
Уряд анонсував постановку на військовий облік без візитів. Міноборони пояснило, як працюватиме електронний ТЦК
Кабмін ввів мораторій на відключення громадян від електро- та газових мереж з боргами по комунальних…
Жовтень під знаком Сонця. Як геомагнітні коливання впливають на самопочуття та техніку.
Вікові надбавки до пенсій в Україні є важливим елементом соціальної підтримки громадян похилого віку. Багато…
Нові ініціативи уряду відкрили шлях для зловживань у ЖКГ. Чим небезпечна нова система тарифоутворення