Розвінчуємо міфи: хто винен у розстрілах в Биківні

«Що жахливіше збрешеш, то швидше тобі повірять»

Тут можна процитувати «Mein Kampf» Адольфа Гітлера: «Що жахливіше збрешеш, то швидше тобі повірять. Пересічні люди швидше вірять великій брехні, ніж маленькій. Це відповідає їхній примітивній душі». Тож на запитання, чи можна так нахабно і цинічно брехати, з путінської ерефії впевнено звучить відповідь: «Можна». І ґрунтуються там на практиці не тільки німецького фюрера, а й його радянського подільника – Сталіна. І ось вам наскільки сумний, настільки й мерзенний приклад із нашої історії.

Про спецпотреби НКВС

Є таке селище Биківня, це північно-східна околиця Києва, біля дороги на Чернігів. Ліси там густі. І ось рівно 88 років тому, наприкінці березня сумно пам’ятного 1937 року, депутати Київської міськради схвалили відчуження там ділянки площею 4,5 гектара «для спецпотреб».

Що за потреби такі? А це був перший етап підготовки до масових поховань, а їм передували масові розстріли. Незабаром політбюро ЦК ВКП(б) схвалило наказ глави НКВС Єжова від 30 липня 1937 року, і «ворогів народу» взяли, як тоді говорили, в залізні кліщі. У 1937-38 роках в СРСР налічувалося більше півтора мільйона осіб. З них «вищу міру соціального захисту» сталінські поспішні суди-«трійки» видали майже семистам тисячам людей. Приміром, з 5 серпня 1937-го до 31 грудня 1938-го у в’язницях Києва розстріляли понад 19 тисяч осіб. До весни 1937-го трупи закопували на Лук’янівському кладовищі, але незабаром там відчули дефіцит місця. Ось і знадобилися ці гектари в Биківні.

19 вересня 1941 року німецько-фашистські загарбники увійшли до Києва. І, ще не встигнувши розпочати «чистки», що чорною плямою ввійшли в історію людства, виявили в Биківні сліди «роботи» своїх чекістських колег – величезну кількість не більш ніж півметрової глибини ям з людськими трупами, пересипаними вапном. Окупанти провели розкопки, ситуацію описав один із вересневих номерів (29 вересня) берлінської газети.

Кількість жертв досі не з’ясована

Після вигнання гітлерівців розпочала роботу Держкомісія з фіксування фактів їх злочинів проти людяності. Зрозуміло, туди записали Бабин Яр, що став планетарно відомим символом безглуздої жорстокості. Ну і заодно оголосили, що в Биківні поховані жертви німецьких окупантів.

У 1971 році друга Держкомісія підтвердила висновки першої: масові вбивства в Биківні – справа рук прибульців. Стверджувалося, що там був німецький концтабір, де знищували радянських людей. Влада навіть пам’ятник поставила з написом «Вічна пам’ять! Тут поховано 6 329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, знищених фашистськими окупантами».

Але час прийшов інший, і під тиском активних громадян, за підтримки Спілки письменників України почали відкриватися крихти правди про справжніх винуватців биківнянської трагедії. Працювала вже третя Державна комісія. Її склад на вимогу багатьох публікацій у ЗМІ було змінено, і, нарешті, було офіційно визнано: Биківня – місце масових поховань жертв НКВС. У 1989 році з’явилася нова цифра – 6 783 трупи. Але на думку деяких дослідників, і ця цифра не відповідала жахливим реаліям: можливо, це близько 100 тисяч жертв репресій. За виявленими та опрацьованими співробітниками СБУ документами встановлено прізвища щонайменше 14 191 людини.

***

З пам’ятника збили напис із цифрами, залишивши лише «Вічна пам’ять!» Що ж, схоже, заклик не забувати те, що сталося, нами не був сприйнятий досить серйозно. Нелюдська жорстокість і мерзенна брехня тієї системи залишили після себе личинки, які багато десятиліть потому проявили себе в Україні іще більш витончено, розпочавши, до речі, всього за 30 кілометрів від Биківні – в Бучі.

Валерій Боянжу, Херсон – Одеса